Святослав Тогобочний. Так, як вирішить ця дівчина.
Петро Тогобочний. А то чого вона?
Святослав Тогобочний. Бо я її люблю.
Петро Тогобочний. Ти любиш? Оцю Тере... Як виконавець ролі чи насправжки?
Святослав Тогобочний. Я люблю її насправжки.
Петро Тогобочний. От ще такого не хватало! Ну, й чудасія! Та я ж казав тобі: треба нам її з собою взять. А ти — ні та й ні. То біжи боржій та питайся.
Святослав Тогобочний. Зажди тут.
Петро Тогобочний. Тільки не барись. Усе вже договорено. Через три хвилини виходимо. Ну, і чудасія! Ну, і дива!
Святослав Тогобочний. Вона стоїть нерухомо. З нею сталося щось.
Тересо! Тереса. Боже мій! Ти... Ти повернувся?
Святослав Тогобочний. Що тобі скоїлось? Добре, розповіси дорогою. Тересо, востаннє: ти мене любиш?
Тереса. Святославе, це ще раз був іспит? Тим разом — прилюдний?
Святослав Тогобочний. Я не знаю, про що ти кажеш. Я вже виходжу з ролі, Тересо. Зараз усю правду знатимеш дорешти. Але спершу одвіть мені.
Тереса. Я люблю тебе, Святославе.
Святослав Тогобочний. Тересо, ввесь вечір ти грала ролю в масці. Тепер скинь її. Я хочу бачити твоє обличчя цієї хвилини.
Тереса. Добре, Святославе. Ось я без маски.
Святослав Тогобочний. Так. Це ти, Тересо. Я так і знав: зламані брови, безкраїй погляд. Тепер дивись, Тересо. Я теж скидаю маску. Скажи мені тепер обличчя в обличчя.
Тереса. Я люблю тебе, Святославе.
Святослав Тогобочний. Придивись до мого обличчя, придивись якнайпильніше. Придивись до кожної рисочки в ньому, до кожної зморшки і бганки. Придивись і скажи: чи ти любиш моє обличчя, а чи мене самого?
Тереса. Я люблю твоє обличчя, Святославе. Я люблю тебе самого, Святославе.
Святослав Тогобочний. Тоді останнє, найостанніше. Якби це обличчя було не моє обличчя? Якби воно належало іншому, ая-— я, я, ось цей я, — якби я мав не це, а друге обличчя? Кого б ти тоді любила: мене чи моє обличчя?
Тереса. Ти хочеш знати правду, Святославе?
Святослав Тогобочний. Я хочу знати твою найсвятішу правду.
Тереса. Останню, найостаннішу правду?
Святослав Тогобочний. Найостаннішу правду.
Тереса. Я люблю твоє обличчя, Святославе.
Святослав Тогобочний. Так. Тоді прощай. Петре, в дорогу!
Тереса. Святославе! Боже мій, що таке знову сталося? Жарт? Знову безжалісний хлоп'ячий жарт? Нелюдський сон. Я за годину перейшла усі віки...
Розпорядник балю. Тож година, мої високоповажані панове, година надходить. Ласкаво прошу зосередитися. Келихи вгору. Увага. Б'є... два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев ять, десять, одинадцять, дванадцять. Пані і панове, новий рік настав. Вітаю вас...
Усі. А-а-ах! Що це таке?! А-а-ах! Що таке сталося? Вибух! Усе стряслося! — Боже, ось вона, ось катастрофа! Гляньте, яке там усе червоне! — Ой, ногу, боляче! — Ах, я знала, я знала! — Невже це він? — Він, він!
Розпорядник балю. Прошу зберігати спокій! Прошу всіх перейти до тієї кімнати. Треба зорінтуватися у можливих розмірах... Я зараз довідаюсь.
Тереса. ІЩо таке сталося?
Полковник. Хіба ви уявляєте собі війну без вибухів? Нічого
особливого. Звичайний військовий жарт.
Тереса. Так тоді справді все на світі жарт.
Полковник. Надзвичайно радий, що ви того переконались.
Тереса. Ви все вже знаєте?
Полковник. Як виняток із правила, в даному випадкові абсолютно нічого не знаю. Я, здається, таки засидівся в буфеті.
Тереса. Що, що там було?
Полковник. У буфеті? Був знаменитий імпровізований лікер.Чи ви про що питаєте?
Тереса. Я питаю про вас... Про що я питаю? О, ви не знаєте, що я ладна зробити з вами!
Полковник. Люба Тересо, послухайте моєї ради і дайте мені ляпаса.
Тереса. Що ляпас! Я готова вбити вас.
Полковник. Таж мені не вперше таке чути, Тересо.
Тереса. Тихше!
Полковник. Вони побігли всі до виходу.
Тереса. Тихше! Там хтось говорить.
Полковник. Розпорядник умовляє не боятись. У тому його роля.
Тереса. Він говорить щось їм. Вони зібрались там, як вівці. О, якби ж то всі страхи такі смішні були, як оцей!
Полковник. Я тієї самої думки.
Тереса. Ще б пак. Ах, я б убила вас, коли б воно мало для вас хоч якесь значення. Але ви невразливий, ви неранимий. Що я хотіла сказати? Смішні страхи... Ні, щось інакше. Не можу пригадати думки... Добре, нехай вони там слухають. Колись і ми довідаємося, що там сталося. Що я хотіла сказати? Вибачте мені, пане полковнику. Я сама не своя.
Полковник. Охоче, дорога Тересо. Тим більше, що я завжди сам свій.
Тереса. Побудьте, прошу вас, зо мною. Поки вони там...
Полковник. Вони позбігались там, немов людські помилки у голові філософа. Це нагадує мені, як двадцять п'ять років тому...
Тереса. Ось! Ось! Я згадала. Так що там, що там було?
Полковник. Де, прошу?
Тереса. У тій вашій історії? Двадцять п'ять років тому?
Полковник. Ах, ви про те? Маєте настрій дослухати до кінця?
Тереса. Маю настрій забути все на світі. Оповідайте. Заколисайте мене.
Полковник. Заколисувати, то й заколисувати. Зрештою, моя історія коротка. У першому ж бою на сході, рівно на третій день по виході з дому, я був тяжко поранений. У шпиталі коло мене знаходилася жінка, що мала з моєю дружиною одне обличчя.
Тереса. Так буває.
Полковник. Між іншим, досить часто буває. Частіше, ніж прийнято думати. Отож. З мене був не гарний, але сильний чоловік, Тересо, Буває таке?
Тереса. Буває і таке.
Полковник. Так простіть же, Тересо.
Тереса. Вас простити?
Полковник. Ні, ту жінку простіть. Була маячня. Мій стан був серйозний. Я бачив її обличчя, снив сон про свою дружину. Я любив мою покійну дружину. Тут було повторення казки, більш нічого. Треба на людину, Тересо, інколи подивитись очима казки. Тоді багато стане ясно з того, що неприступне очам моралі.
Тереса. Розумію.
Полковник. Цих двох жінок розрізняла тільки лунинка.
Тереса. Що таке? Лунинка?
Полковник. Маленька яснобура лунинка на шиї. За правим вухом.
Тереса. Не може бути! Лунинка? Як у...
Полковник. Так. У тому ж і вся справа. Народився син, мій син. Я ледве встиг його побачити в колисці, один раз на житті. Ми мусіли маршувати далі. З моєї волі його названо Святославом. Це ім'я мало бути ім'ям мого першого сина. Лиш повернувшися додому, я довідався, що обидва Святослави народилися в один день. Тереса. Боже мій! І ви нічого не знаєте?