— Даруйте, що спитаю, — ви маєте, може, нареченого?
— Так.
— Я знаю його?
— Ні, ви не можете його знати; се ще дуже молодий хлопець. Його вигнали зі всіх гімназій. Дав професорові в лице. Він тепер в Німеччині, я за кілька місяців їду до нього.
Крисі пересунувся смуток через душу. Розмова затихла.
Лежали на боках, недалеко від себе і дивилися вдолину, що опадала за їх ногами лагідно в прогалину.
В корчиках дався чути шелест. Криса глянув і показав рукою в той бік:
— Видите її?
— Що?
— Вивірку онде?
Дівчина прижмурювала очі і заглядала.
— О, сидить на пеньку і дивиться на нас.
— Ні, не виджу, я короткозора. По хвилі підіймилася.
— Йой, як мене комарі скусали!
Криса дивився на червоні цятки на її раменах.
— Маю дуже ніжне тіло, але тепер навіть не замітила, коли ті злодії так мене потяли.
— Сонце западає, і вони зачинають гуляти.
— Але ж пече! — сказала з осміхом і потирала пальцями попід рукави.
Криса вказував пальцем по її гладкім рамені.
— Дійсно, погано вас пожалили! О, тут, і тут... о... Найліпше вийдім звідси на вільну просторонь.
— Так ведіть, бо я тут перший раз і не знаю, куди рушитися.
Вийшли з ліска на розлогий краєвид, де було видко цегольняні будинки та хати між садами. Було тут просторо й ясніше.
Сіли на береговині над великим яром і поспиралися на траві.
— Я сеї сторони зовсім не знаю. Знаю лиш околицю по тім боці міста. Тамтої неділі їздила туди ровером з моїм приятелем. Пристрасно люблю ровер, але він шкодить мені. Роздражнює і потім маю заворот голови. Давно розбивалася на ровері! Аж раз дістала запалене нервів і відтоді мусила перестати... Се так невисказано приємно летіти далеко, в безкрай, а вітер лише шах, шах, шах, попри тебе!
Криса подав папіросницю.
— Може, курите?
— Ні, дякую. Я вперед пристрасно курила, але мій приятель переконав мене, що се шкодить, і виміг слово честі, що не буду ніколи курити.
— Котрий се приятель?
Ольга подала назвисько студента, який займався літературою. Перед Крисою майнула похилена постать молодого чоловіка з довгим чорним волоссям і сухітничим лицем.
— Ви з ним віддавна знайомі?
— Ні, буде два-три місяці. Він мене розуміє; се дуже гарна людина.
— А ваш наречений знає про нього?
— Ні, він дуже заздрісний.
Дівчина сіла і, розкладаючи руками, виповідала свій погляд з запалом дитини.
— Не розумію, як можна бути заздрісним?! Поминувши, що се бридка хиба, але в додатку свідчить про недостачу віри в людину, яку любить! І скільки разів я вже йому не вияснювала, що воно для мене болюче, і він ніяк не дасть себе переконати!
Смеркалося.
Дівчина глянула довкола і по хвилі сказала:
— Вже десь пізно, ходім ддоому. Як на перший раз — dosc bedzie na dzisiaj.[7] Котра у вас година?
— Осьма.
Встали. Криса поміг їй обтріпати суконку, подав рам'я, вона приймила його.
Ішли стежкою попри дорогу. Роса опала, вечір був погідний, холодний.
— Вибачайте, товаришу, на хвильку! Ідіть поволі самі наперед і не оглядайтеся.
По кількох хвилях ішли знов разом.
Криса вичував рам'я Ольги. Було ядерне, здорове в порівнянню з раменом Альви.
По дорозі запросив дівчину до молочарні в огороді, їли свіжу бульбу з квасним молоком.
Ольга квапилася, бо їй було далеко домів.
— Як хочете, можете переночувати у мене... До мене половину дороги ближче й є де поміститися, — сказав байдужно Криса.
Дівчина мовчала, як би не чула сих слів.
На скруті вулиці замітив він знов:
— От, видите, недалеко моя хата... Жінки нема, поїхала — можу вам відступити своє ліжко. Як хочете, лишу вам ключ, а сам піду до товариша.
— Нині не можу. Мушу бути дома, — відповіла байдужно.
Криса підвів її, станули перед брамою і гуторили.
— Можна коли навідатися до вас? — спитав Криса.
— Прошу, дуже рада буду.
— А коли?
— Найліпше в неділю, бо тоді у мене найменше роботи.
— Година?
— Одинадцята перед полуднем.
— Добре. Гаразд!
VII
Станув і розглядав на галерії, втім почув голос Ольги:
— Ходіть, ходіть!
Увидів її у вікні — чекала на нього. Зайшов у хату. Ольга потрясла його рукою по-товариськи і прохала сідати.
Виглядала тепер цілком інакше, як би не та сама. В новім киптарі, бліда, поважна, око велике, зіниця глибока. На стіні — Бакунін в обрамівці з червоного паперу, велика картина різьби Канови "Амур і Псіхея", на килимі над ліжком кільканадцять переписних листків з голими дівчатами і музами, далі зо дві копи таких листків, зложених на більшім столику, соціалістичний календар, революційний співанник, кілька російських брошур женевського видання, над столиком дубові і букові галузки з гарним золотавим листям. Головно звернула увагу Криси китичка житніх колосків ще зелених, в ніжній гуцульській урні. Велике вікно було втворене, видно було задумане, тихе небо і велике спокійне подвір'я.
— Як же почуваєте себе, товаришу? — спитав Криса.
— Дуже зле чуюся нині... Взагалі я не сотворена до міського життя... Так би пішла десь полями, лугами, далеко світами, аби лиш не видіти міста...
Криса вдивився в її глибокі очі і в тій хвилі видів у них власну скуку і тугу тисячі молодих людей в підлій тюрмі міських мертвих мурів.
— Всі ми заблукали тут, як осі житні колоски з далекого поля, з-під вільного синього неба, — сказав з гірким усміхом.
Вдивлявся на переміну в дівчині, то в колоски, і прийшла тиха хвиля, що обоїм станули сльози в очах.
— Що робите нині, товаришко?
— Не знаю. Не маю нині ніякого плану і нічого придумати не годна. Просто жити не хочеться мені нині.
— То може загостите до мене? Дивилася на вікно і сказала смутно:
— Добре. Прийду по обіді. — По хвилі спитала: — Є у вас софа?
— Є.
— То добре. Дуже люблю м'ягеньку софу. "Се не Альва! Се зовсім інша, глибша душа", — думав Криса по дорозі.
— Берне-Джонсівське личко чистої сльози! — сказав півголосом кілька разів і стирав порохи зі стола і софи. — Ся мене зрозуміє, відчує!
Очікував нетерпеливо, врешті, почув стук у двері.
Ввійшла Ольга. Поміг їй скинути загортку, капелюх і повів в робітню.
— О, прошу, є софа. Сіла і розглядалася.
— У вас багато книжок.
— Так, се також мої приятелі. — Подав їй мініатюру. — А се моя жінка.
Ольга приглядалася, прижмурюючи очі і заключила: