Дивився на неї з легким усміхом.
— Виглядаєш не зле...
— Та-ак!? А всі кажуть, що я світло виглядаю.
— Може бути. Так в першій хвилі годі осудити... Треба придивитися ліпше...
Альві перелетіла тінь через душу, але Криса розсміявся наголос.
— Розумієся, що виглядаєш знаменито, тільки мені ходить о се, що тут, о... — дотикав пальцем її груди. — Псіхея...
Альва стямилася.
— Ах, та... її не так легко вилічити... Зрештою, що моя Псіхея значить для людей...
— Се вже не твоя річ. Збирайся і ходи.
— Де вийдемо?
— В парк.
Надумувалася хвильку, потім сказала:
— Добре. Зачекай, зараз зберуся.
Заперла за собою двері. Криса похилив голову, заложив руки за спину, стягнув нервозно лице і ходив по сінях.
Вийшли на сонце, обминали гамір і прямували бічними вулицями до парку. По дорозі не в'язалася розмова. Він завважив, що нині не йде з нею, як давнійше, під руку, але не міг подати їй рамени. Доперва, коли опинилися під горою, всунув руку під її рам'я. Вийшли коло великого цвітного круга і сіли на свою лавку.
— Як же жилося тобі за весь той час? — спитала вона.
Всміхнувся насилу.
— А, досить цікаво. Оповім поволі, бо тепер десь попуталося і не знайти, від чого зачати. Але передовсім жіноті першенство, отже, оповідай ти вперед.
— Сим разом я уступлю зі своїх прав і лишаю тобі перше місце. На всякий спосіб ти живеш багатшим світом, ніж я, маєш більше нагоди до вражень і думок, а я така собі буденна, сіра людина... Що ж я тобі цікавого оповім? От, видала гарні околиці, галерії штук, була над морем, і то всьо поміщалося мені в якийсь неясний образ, що треба довшого часу, аби перевести всьо подрібно через пам'ять і застановитися, що варто оповідати...
Криса схилився на палицю і потупив очі в піску стежки.
— Кажеш, була над морем. Як же воно виглядає? Які ворушення будилися в тобі під його впливом?
— Се не було таке спеціальне море, яке оглядала я давнійше. Се був лише морський залив. Ніби то був кавалок моря, безперечно, але... нічо, зрештою, надзвичайного я там не виділа... Багато піску на берегах, корчі, місцями дерева...
— А купалася в морі?
— Так. Майже два і три рази на день. Тільки не могла довго висидіти в воді, шкодило мені. Найбільше вигрівалася на піску.
— Як купалася і як лежала на піску?
— Чому питаєш? Не розумію...
— Убрана, чи як?
— Ні, як же у б р а н а, ги-ги-ги! В сорочці.
— В сорочці!? А чому ж не в сукні, черевиках, капелюсі, рукавичках і з парасолькою!?
— Я не могла би інакше купатися. Зрештою, там був пісок, вправді, білий і дуже чистий, але нас було більше. Хоч на впертого можна було і без сорочки. Інші там навіть уладжувалися в той спосіб, і я також могла, бо купалася сама, далеко від гурту, і коло мене було більше корчів...
Криса збудився і був дуже поважний.
— Скажи-но мені отверто і щиро: любиш ти природу?
— Люблю, навіть дуже, хоч вона часом брутальна...
— Чекай, не в тім річ. А любиш свободу?
— До чого прямує се питання? Ти нині дуже зденервований.
Присунулася до нього, взяла його руку між долоні і дивилася пально й вірно в нього.
— Приключилося, може, що лихого у тебе? Но, скажи...
— Ні, зовсім нічого не зайшло, тільки я не годен помістити того в голові, як можна любити природу, стреміти до свободи, нарікати все на буденне ярмо, а виїхати раз в рік на волю...
— І купатися в сорочці, ги-ги-ги! — докинула Альва. — Ну, от видиш, яке з мене нездарне сотворінє, правда? Не треба для такої марної одиниці, як я, ніякої свободи ані краси природи, бо я не розуміюся на тім і не вмію нічого вихіснувати, як слід.
— З твого поведення дійсно на се виходить. Ти поїхала там і з чарів природи і світа краси посилаєш мені відбитку "Зими" Баріяса! По що ж властиво їздила аж туди!? Таж купатися в сорочці і сидіти на піску можеш онде кільканадцять кроків відси в тім купелевім заведеню, ще ліпше, бо тут є всякі душі, і лявнтеніс[10], і чортзна-що! Ти не хочеш розуміти мене! Така дрібниця на око, ціхує тебе цілу, твою душу!
— Але ж я розумію се дуже добре!
— Перепрошаю, не розумієш! Тобі лиш здається так, і відси походить твоя вічна духова метушня. Говорю се не лиш для твого здоровля, але в обороні краси.
— Що будемо займатися такими дурницями, як моє здоровля. Ліпше говорім про що інше. Я знаю, що роблю зле сама навіть зі собою, але що ж пораджу, коли не годна інакше...
Криса вдивився в свіжі копички сіна недалеко, від яких ішов запах.
— От, видиш ті копички — я би з радої душі викачався на них, але в твоїх очах було би се неприличне, дике! Ти розглядала би ся, чи люди не підзирають тебе і не обмовляють, бо людське око — то прецінь така блаженна інстанція, що видить навіть твою муку, гіркі болі, терпіння і старається помочи тобі, ха-ха-ха! — Криса гриз нервозно папіроску. — Говорю се нині для того, що з життя впав мені під увагу яркий контраст до цілої твоєї натури. В часі твоєї неприсутності мав я нагоду пізнати одну гуцулку... Не знаю, з котрого боку маю зачати про неї?.. Возьмім приміром таке, що оповіла мені зі свого способу життя. Вліті наносить води в сад і купається там та вилежує на сонці, гола як ящірка. Нічого в тім особлившого, але се вже ціхує людину зовсім відмінного типу, ніж ти. Або приміром таке: по другім разі нашої знайомості заходить вона в мою робітню, ведемо розмову про всякі справи допізна, потім вона ночує у мене без ніяких короводів, зовсім як товариш, мужчина! І се нас ні до чого не обов'язує! Скажи, чи є в тім що надзвичайного, неморального?
Альва слухала тих слів з запертим віддихом, позеленіла, але не виявила по собі нічого, лише відповіла спокійно:
— Розумію її, але я не могла би так поступити.
— От, в тім саме чорт, що ти навіть в найдрібнішій справі не годна зробити так, як би хотіла й як дійсно повинна, лише так як тебе витресували. Ти будеш лютувати, корчитися під тою тресурою, але на волос не відступиш від неї, бо зараз пекло втворилося би ся під тобою. Ти набредеш собі в своїй анемічній уяві якусь наймарнійшу постанову, приміром виїзд до Берліна, і носишся з тим, але в купіль будеш тягнути також і сорочку, бо вона, ну, бо вона краща і моральнійша, ніж твоє власне живе тіло. Се одна з тих незлічимих дрібниць, якими ти спутала себе, в тім фальш і вся трагедія твого життя.