— Дивує мене не раз, на що я тобі здалася?
— Я вже думав над тим... Ти — моя слабість... Доповнюєш таємні недостачі в моїм організмі. В тобі моя лірична, хора жадоба.
— А от ся? — спитала Альва, показуючи на присадисту дівчину з сильно розвиненими грудьми.
— Се була би п'яна розпуста, але так воно не є. Ділю жіночу породу на три типи: цвіт, музика і груба кість. Перші два типи дуже рідкі, тип "грубої кості" найчисленніший і найбільше осоружний. Психологія "грубої кості" — се той великий криміналістичний світ, що закорінив творчість. Тота порода має свій питомий сміх. Прочитаю тобі одну картину з моїх споминів. Ось вона:
"Мої нерви, як би позбирав на шпильки. Бокую від людей. Разить моє ухо їх голос, їх кождий рух. Говорять забагато, голосно, ярко, сміються, як би рискалем ожеледу на тротуарі підважував, не витирають ніг... Мені треба спокою. Поїду в рідне село. Тепер зима. Там буде тишина, спокій.
Рух і стукіт колії мучив мене півдня одним і тим самим підлим тактом. Я бажав, щоби вона вивернулася враз зі мною. Далі пустився я пішки. Місячна ніч. Тихо. Минув білі рівнини під снігом, передо мною гора, за нею ліс, там відітхну. Станув один образ з давнійших літ. Іду з мамою селом, порошить сніжок. Коло Федора Синиці опорошив сніг загороду з частокола, і вона виглядала, як на німецькім олійнім образі з романтичної доби. Ніжно припорощений снігом частокіл.
Так, але то ще далеко. Я тепер в Гробищах. Се такий яр серед лісу; через него веде моя дорога. Чому люди назвали се місце "Гробищі"?.. Я вмучився. Багато миль перебув нині. Станув. Місячна ніч, тихо довкола, сніг на землі і пластами на смереках, я тут як серед заклятої індійської пагоди, серед колюмнади з білого мармуру під темно-синім склепінєм. Ясно, біло, тихо і холодно. Недалеко вже до села.
Нараз передо мною залунав сміх і зашибся в сніжних стінах, як в грубих подушках. Дівка з парубком вертала з корчми. Був в тім сміху варварський мявкіт самиці і холерна пристрасть відьми.
Я станув прошиблений. Відітхнув якийсь час серед тишини і смертельно змучений вернувся з дороги".
IX
Дістав лист від жінки.
"Дорогий!
Я заїхала до мами спокійно і в здоров'ї. Левчик дуже пустий, зараз на вступі впав в балію з милинєм, так що новий убір ні на що. Мусіла потім перебирати його. Добре, що нічого більше не сталося йому. На другий день лишила я Левчика під опікою сестри і виїхала з мамою до купелів. Тут скучно. Від тебе ніякої вістки нема...
Сеї ночі снився мені прикрий сон, і я неспокійна за тебе. Ти артист, маєш свої права, потребуєш студіювати, але вважай, аби не приніс якої хороби, бо се добило би мене до решти.
Цілую тебе сердечно
Твоя Льота"
Поїхав до жінки і в полуднє був на місці.
— Може, зладити тобі чаю?
Теща, низенька, з білим волоссям, в чіпці з чорної коронки, перебила:
— Що будеш його тут чаєм гостити! Пошли по вино.
— Чудова з тебе людина, мамо! — сказав Криса. — Ти ліпша, ніж не одна рідна мати!
Стара всміхнулася тим незнаним, забутим вже нині щирим сміхом і подала доньці свій карман.
— Ой ти, лестуне!
Льота була дуже врадувана.
— Що ж там чувати коло тебе, козаченьку? Як проживаєш, над чим працюєш?
— Ладжу новий твір "Зойк в пустині".
— Та-ак!.. А що там товаришки?
— Був оноді з одною в ліску. Лежали ми на бережку і розмовляли, аж тут, чую — шелест — дивлюся — вивірка! Сіла на пеньку і глядить на нас! Може, се ти перекинулася вивіркою?
Жінка всміхнулася, він пригорнув її гнучкий стан щиро, як дитину.
— А гідна се товаришка? —
Скривив уста.
— Ні, нема в ній нічого творчого. Має хрипкий голос в тихій розмові і муркотить, як молодий заєць. Раз нагадує мені червоне яблочко, порохняве всередині, іншим разом чорного мотиля.
— Де підеш, козаченку, то підеш, а до мене все вернеш.
Посадив її на коліна.
— Так, Льото! Ти моя одинока, свята, непорочна! Ти правдива дружина артиста. У тебе більша душа, ніж тіло. Ти мій біль і моя відрада.
— Налий ’му ще вина, — рекла мати.
— Ні, дякую, буде досить!
Задивився крізь втворене вікно в старі клени й ясени на кінці парку і показав рукою:
— Дивіть, що там серед темної зелені поважних дерев повинно ще бути?
Жінки дивилися в ту сторону, а Криса мовив:
— Там повинні білітися стрункі колюмни святині і величавий трикутник атики... Може, вийдемо трохи в парк?
— Добре, — відповіли обі женщини. Криса розглядався довкола.
— Сего року спізнилася весна, сонце ледве в двох останніх тижнях довершило своєї праці, трава і листя на деревах розвилося нагло, і відси такий смутний настрій скорої зрілості. Дивіть, яка цвинтарна, демонічна весна.
Пішли рівною доріжкою на кінець парку. Був тут великий став серед небезпечної трясовини. Криса ліг на берег, витягнувся понад глибінь і досягав цвіт лотосу. Жінка прибігла до нього з криком і прилягла до його ноги.
— Як впадеш в глибінь, то й я з тобою.
— Так, Льото...
З великою незбезпекою витягнув два лотоси. В покою вложила їх Льота в умивальницю, але по часі сказала здивована:
— Дивіть, вони зів'яли! Криса повторив зі смутком:
— Так, Льото, лотоси в умивальниці гинуть. Настала пора від'їзду. Артист був дуже роздражнений. Припав до колін матері і сказав:
— Я дуже терплю і не годен молитися. Помолися, мамо, все до сходу сонця за мене. Упроси найвищі сили, аби дали мені довершити моїх творчих трудів. — Пригорнув голівку жінки і цілував у чоло. — Сім літ ми подружені, а так мало видимося, як цісар з цісаревою. Достоту як у телеграмі: "Цісар з цісаревою стрінувся в Ішль. Розмова по піврічній розлуці тривала півгодини і була дуже сердечна. Відтак цісар виїхав в Тіроль, а цісарева на Корфу". Га-га! Так воно й у нас! Ти справдішна жінка артиста!
На її личко упала гаряча сльоза.
Махав довго капелюхом з вікна вагона. Як обі женщини сховалися за горою, сів пригноблений в куті й зітхнув.
X
Biaz (hugen) 3. VIII. 910.
Villa Holsatia.
"Дорогий!
Дістаю всякі листи, лиш одного не можу знайти, а то для чого? Чи, може, мій попередній лист пропав, чи, може?.. Так дуже бажала я, щоб ти відізвався до мене!
Зле було мені, але вже перейшло. Нині чуюся майже цілком добре і не мрію про поворот, лиш, навпаки, лякаюся його і не можу про се думати спокійно.