Блакитний замок

Сторінка 56 з 62

Люсі Мод Монтгомері

— Звичайно, звичайно ти втомлена. — Дядько Бенджамін приязно поплескав її по руці — дуже приязно. — Ти вимучена і знервована. Йди, йди і приляж, як тобі зручно. Добре виспишся — і побачиш геть усе в іншому світлі.

Відчинив їй двері. Коли вона проходила повз нього, шепнув:

— Який найкращий спосіб втримати любов мужчини?

Валансі слабо усміхнулася. Знову повернулася до старого життя — старих кайданів. — Який? — спитала слухняно, як колись.

— Не повертати йому її[66], — відповів дядько Бенджамін зі смішком. Зачинив двері і потер руки. Кивнув і загадково усміхнувся, розглядаючись по кімнаті.

— Бідна маленька Досс! — сказав він патетично.

— Ти дійсно вважаєш, що — Снайт — може бути сином доктора Редферна? — спитала місіс Фредерік, переводячи подих.

— Не бачу жодних підстав для сумніву. Вона казала, що доктор Редферн був там. А він же багатий, як весільний торт. Амеліє, я завжди вважав, що у Досс є щось таке, про що більшість людей не здогадується. Ви надто суворі були з нею — надто притискали. Ніколи вона не мала шансу показати, чим є насправді. А тепер, диви, — запопала мужа-мільйонера!

— Але ж, — вагалася місіс Фредерік, — про нього розповідають страшні речі.

— Плітки й наклепи, самі плітки й наклепи! Я завше дивом дивувався, чому то люди такі скорі обмовляти інших, хоча нічогісько про них не знають. Він не хотів мішатися аби з ким, а людиськ це дратувало. Коли вони якось зайшли у мою крамницю з Валансі, то я був вражений, який то приємний чоловік. То я й перестав діймати віри тим історіям, бо вони не варті зламаного цента.

— Але його колись бачили у Порт-Лоуренсі п'яного, — сказала кузина Стіклс. Наче з осудом, але вже готова, щоб її переконали у протилежному.

— Хто його бачив? — різко зажадав відповіді дядько Бенджамін. — Хто його бачив? Старий Джеммі Странг казав, що його бачив. А я б не повірив слову Джеммі Странга навіть під присягою. Сам вічно п'яний, то де йому щось бачити. Казав, що бачив його на лавці в парку п'яного. Тьху! Редферн заснув на лавці. Не переймайся цим.

— Але його одяг — і той жахливий старий автомобіль, — невпевнено сказала місіс Фредерік.

— Ексцентричність генія, — проголосив дядько Бенджамін. — Ти ж чула, як Досс казала, що він і є Джоном Фостером. Я в літературі не петраю, але чув, як один викладач з Торонто сказав, що завдяки книжкам Джона Фостера Канада потрапила на літературну карту світу.

— То — я думаю — ми повинні простити її, — поступилася місіс Фредерік.

— Простити її! — пирхнув дядько Бенджамін. Таки дійсно Амелія невірогідно дурна жінка. Не дивуватися бідній Досс — так змучилася життям із нею, аж розхворілася. — Певно, що так, ліпше простити. Але ще питання, чи той Снайт простить нас!

— А як вона таки не передумає покинути його? Ти й гадки не маєш, як вона може впертися, — сказала місіс Фредерік.

— Зостав це мені, Амеліє! Зостав це мені! Ви, жінки, і так досить накаламутили. Вся справа була зіпсована з самого початку. Якби ти багато років тому завдала собі трохи клопотів, то вона б не збунтувалася і не втекла. Просто залиш її саму, — не дратуй її порадами чи питаннями, доки вона не готова буде розмовляти. Вона, очевидно, панічно втекла, боячись, що він розсердиться на неї за обман. Але ж дивні речі нарозповідав їй той Трент! От що значить йти до чужого лікаря. Ну гаразд, не будемо надто суворо її судити. Бідна дитина! Редферн невдовзі приїде до неї. А як цього не зробить, то я сам його піймаю і порозмовляю, як чоловік із чоловіком. Хай він собі мільйонер, але Валансі зі Стірлінгів. Не може відмовитися від неї лише через ту помилку з її хворобою серця. Напевно, він цього й не хотів. Досс занадто вразлива. Боже, спаси мене, треба вже звикнути називати її Валансі. Вона більше не дитина. Тепер затям собі, Амеліє. Будь дуже добра і чуйна.

Бути доброю і чуйною — це, мабуть, понад сили місіс Фредерік. Але вона старалася, як могла найкраще. Коли вечеря була готова, піднялася і запитала у Валансі, чи не випила б вона чаю. Валансі, лежачи в ліжку, відмовилася. Тільки й хотіла, щоб її на якийсь час залишили в спокої. Місіс Фредерік залишила її в спокої. Навіть не нагадала Валансі, що вона потрапила у таке становище через брак дочірньої поваги та слухняності. Не годиться — справді — казати таке невістці мільйонера.

РОЗДІЛ XLI

Валансі безтямно оглядала свою стару кімнату. Кімната теж нітрішки не змінилася, аж неможливо було повірити у зміни, які трапилися з нею самою, відколи вона востаннє тут спала. Ця незмінність кімнати видавалася — аж непристойною. Та сама королева Луїза вічно спускалася сходами і ніхто не впустив нещасне цуценя, що мокло під дощем. Та сама занавіска з ліловими рожами і зеленкувате дзеркало. За вікном — старий пересувний магазин, обліплений крикливою рекламою. А за ним — така сама станція з волоцюгами і фліртуючими флепперками[67].

Давнє життя чигало тут на неї, як безжальний людожер, що дочекався свого часу і тепер облизувався. Її охопив моторошний страх. Коли споночіло і вона, роздягнувшись, лягла в ліжко, милосердне заціпеніння минуло і вона тужно лежала та думала про свій острів під зорями. Вогні багаття — їхні домашні жартики, фрази і словечка, — розкішні пухнасті коти, — мерехтливе світло на казкових островах — каное, що ковзали по Міставіс у магії ранку, — білі березові стовбури серед темних ялин, як прегарні жіночі тіла, — зимові сніги і червоно-рожева пожежа вечірньої зорі, — озера, хмільні від місячного сяйва, — всі принади її втраченого раю. Вона не дозволяла собі думати про Барні, тільки про менш значимі речі. Думки про Барні були нестерпними.

А все ж не могла їх уникнути, тих думок. Вона його прагнула. Прагнула відчуття його рук довкола неї, — його обличчя навпроти неї, — його шепотіння їй на вухо. Згадала всі його приязні погляди, усмішки й жести,— його маленькі компліментики, — його пестощі. Вона лічила їх, наче жінка, що лічить свої коштовності, не пропускаючи жодного з першого дня їхньої зустрічі. Ці спогади були всім, що вона мала. Заплющила очі й молилася:

— Дозволь мені запам'ятати це, Боже! Дай мені ніколи це не забути!

А все-таки краще було б забути. Ця агонія туги й самотності не буде такою страшною, якщо можна буде забути. І Етель Траверс. Ця мерехтливо-відьомська жінка з білою шкірою, чорними очима і сяючим волоссям. Жінка, яку Барні кохав. Жінка, яку він все ще кохає. Чи ж він не казав, що ніколи не міняє своїх рішень? Жінка, яка чекає його у Монреалі. Вона буде найкращою парою для багатого і знаменитого чоловіка. Звичайно, Барні одружиться з нею, тільки-но дістане розлучення. Як Валансі її ненавиділа! Як заздрила! Це їй Барні сказав колись: "Люблю". Валансі задумалася, яким тоном сказав він те "Люблю", як виглядали його темно-сині очі, коли він це сказав. Етель Траверс знала. Валансі ненавиділа її за те знання — ненавиділа й заздрила.