Валансі байдуже оглянула кімнату. Вона так сильно змінилася, — а тут майже нічого не змінилося. Ті ж картинки на стінах. Сирітка, що стояла навколішках у безконечній молитві біля ліжка, на якому лежало чорне кошеня, яке ніколи не виросте в дорослого кота. Сіра "гравюра на сталі" з Катр-Бра[63], на якій британські війська вічно стояли обличчям до ворогів. Малюнок олівцем, зроблений у хлоп'ячі роки батьком, якого вона не знала. Все це висіло на тих самих місцях. Зелений водоспад "Вічного Жида[64]" так само вивалювався зі старої гранітної каструлі на підвіконнику. Той самий штудерний[65] і ніколи не використовуваний глечик стояв у тому ж кутку полиці серванту. Сині й золочені вази, що належали до весільних подарунків матері, так само гордо прикрашали камінну полицю, обабіч порцелянового годинника з двома рожами і двома гілками, який ніколи не йшов. Стільці на тих самих місцях. Її мати і кузина Стіклс, так само незмінні, зустріли її кам'яно-неприязно.
Валансі мусила заговорити першою.
— Мамо, я повернулася додому, — стомлено сказала вона.
— Це я бачу. — Голос місіс Фредерік був вельми крижаним. Вона змирилася з втечею Валансі. Їй майже вдалося забути Валансі. Зуміла перевлаштувати і перебудувати своє життя так, наче й не мала невдячної і збунтованої доньки. Знову зайняла належне їй місце в товаристві, яке ігнорувало факт наявності тієї доньки, а якщо й жаліло місіс Фредерік, то лише тихенько й пошепки. Простіше кажучи, зараз місіс Фредерік зовсім не бажала, щоб Валансі поверталася, і взагалі не хотіла ні її бачити, ні чути про неї.
А тепер, звісно, Валансі вже тут. Судячи з її вигляду, зі шлейфом трагедії, ганьби і скандалу.
— Це я бачу, — сказала місіс Фредерік. — А можна запитати, чому?
— Тому, що — я — не помираю, — хрипло відповіла Валансі.
— Боже, спаси мене грішного! — озвався дядько Бенджамін. — А хто сказав, що ти помираєш?
— Я думаю, — злісно задзяволіла кузина Стіклс, яка теж не бажала повернення Валансі, — думаю, ти довідалася, що він має іншу жінку. Та ми то з самого початку знали!
— Ні, я б воліла, щоб мав, — сказала Валансі. Вона не відчувала особливого страждання, лише безмежну втому. Щоб ці пояснення вже скінчилися, а вона опиналася нагорі, у своїй старій потворній кімнаті — сама! Зовсім сама! Стукотіння бісеру на рукавах материної сукні об підлокітники плетеного крісла зводило її з розуму. Ніщо інше її не турбувало, але того нав'язливого тихого стукоту вона не могла витримати.
— Як я вже колись казала, мій дім завжди для тебе відкритий, — сказала місіс Фредерік, зберігаючи кам'яний вираз обличчя, — але я ніколи тобі не пробачу.
Валансі невесело засміялася.
— Не дуже б це мене обходило, якби я могла сама собі пробачити.
— Добре, добре, — озвався дядько Бенджамін, наче роздратовано. Хоча насправді він насолоджувався, відчуваючи, що Валансі знову в його владі. — Годі тих таємниць. Що сталося? Чого ти залишила того чолов'ягу? Ми не сумніваємося, що ти мала досить причин, але які саме?
Валансі почала говорити, як заведена. Розповіла всю історію просто і відверто.
— Рік тому доктор Трент сказав мені, що я хвора на стенокардію і недовго проживу. Я хотіла зазнати якогось — життя — перш ніж помру. Тому я й пішла. Тому вийшла за Барні. А тепер виявилося, що то все помилка. Моє серце здорове. Я житиму далі, — а Барні одружився зі мною лише з жалю. Тож я мусила повернути йому свободу.
— Боже, спаси мене! — скрикнув дядько Бенджамін. Кузина Стіклс почала плакати.
— Валансі, якби ж ти довірилася рідній матері…
— Так, так, я знаю, — нетерпляче відповіла Валансі. — Але що тепер поробиш? Я не можу скасувати цей рік. Бачить Бог, хотіла б, якби могла. Я обманом змусила Барні одружитися зі мною, а насправді він Бернард Редферн. Син доктора Редферна з Монреалю. І його батько хоче, щоб він до нього повернувся.
Дядько Бенджамін видав якийсь незрозумілий звук. Кузина Стіклс прибрала з-перед очей чорно облямовану хустинку і витріщилася на Валансі. Навіть у кам'яно-сірих очах місіс Фредерік з'явився якийсь дивний блиск.
— Доктор Редферн — це той, що з ліловими пігулками? — спитала вона.
Валансі кивнула. — А ще він Джон Фостер, автор тих природничих книжок.
— Але ж, але ж, — місіс Фредерік була виразно схвильована, хоча й не тим, що вона є тещею Джона Фостера, — доктор Редферн мільйонер!
Дядько Бенджамін закрив рота, аж зуби клацнули.
— І то не раз, а з десять.
Валансі кивнула.
— Так. Барні залишив свій дім багато років тому — через — через певне розчарування. А тепер він, напевно, повернеться. Тож ви бачите — я мусила піти. Він не любить мене. Я не можу тримати його обманом.
Дядько Бенджамін виглядав невірогідно лукаво.
— Це він так сказав? Він хоче тебе позбутися?
— Ні. Я його не бачила, відколи довідалася. Але кажу вам — він зі мною одружився з жалості — бо я його попросила — бо він думав, що це ненадовго.
Місіс Фредерік і кузина Стіклс намагалися щось сказати, але дядько Бенджамін махнув до них рукою і зробив грізну міну.
— Дозвольте мені цим зайнятися, — кивок, кивок, і знову промовиста грізна міна. До Валансі:
— Ну, добре, люба, ми поговоримо про це пізніше. Бачиш, ми ще не зовсім усе розуміємо. Кузина Стіклс добре казала, ти мала б нам раніше довіритися. Пізніше — ну, я думаю, ми знайдемо якийсь вихід.
— Думаєте, що Барні легко зможе отримати розлучення? — нетерпляче сказала Валансі.
Дядько Бенджамін утишив чергові вигуки жаху, що, як він знав, готові були зірватися з уст місіс Фредерік.
— Повір мені, Валансі. Все влаштується. Тільки скажи ще, Доссі. Чи ти була щаслива в "чагарнику"? Цей Сна— — містер Редкліф — був добрим до тебе?
— Я була дуже щасливою і Барні був дуже добрим до мене, — відповіла Валансі, наче декламуючи завчений урок. Згадала, що, як вивчала у школі граматику, то дуже не любила минулого й доконаного часу. Вони їй видавалися такими жалібними. "Я була" — це все було і скінчилося.
— Ну то й не хвилюйся, маленька. — Як дивно це звучало з уст дядька Бенджаміна! — Твоя родина за тобою обстане. Ми подивимося, що можна буде зробити.
— Дякую, — сказала Валансі, не дуже розуміючи, про що йдеться. Справді, — як мило з боку дядька Бенджаміна! — Можу я тепер піти нагору і трохи прилягти? Я — я — дуже втомлена.