Блакитний замок

Сторінка 3 з 62

Люсі Мод Монтгомері

Сьогодні усього цього не буде. Також не буде пакування чайних ложечок. Це пакування завжди залишали Валансі та кузині Стіклс. Якось, шість років тому, зникла одна ложечка з весільного подарунку тітки Веллінгтон. Валансі досі постійно нагадували про цю ложечку. Її привид з'являвся на кожному сімейному святі, наче Банко[4].

О, так, Валансі достеменно знала, як проходитиме пікнік і благословляла дощ, який визволив її від нього. Ніякого іншого пікніка в цьому році не буде. Якщо тітка Веллінгтон не могла відзначити цей урочистий день, то й зовсім відмовлялася від святкування. Слава за це усім богам.

Валансі зміркувала, що, коли вже не буде пікніка, то, навіть якщо дощ не перестане, після обіду вона піде до бібліотеки, щоб взяти іншу книгу Джона Фостера. Валансі не дозволяли читати романи, але книги Фостера не були романами. То були "книги про природу", — так бібліотекарка пояснила місіс Фредерік — "про ліси, пташок, комахи і всякі такі речі". Отож Валансі дістала дозвіл на їх читання, хоча зі застереженнями, бо надто вже впадало в очі, як вона насолоджувалася цими книжками. Допустимо і навіть похвально читати для розвитку думки чи зміцнення віри, але задоволення від книжок було небезпечним. Валансі не знала, розвивається її думка чи ні, але неясно відчувала: якби книжки Джона Фостера втрапили їй до рук кілька років тому, то життя її виглядало б інакше. Здавалося, вони дозволяли їй заглянути в якийсь інший світ, що його вона колись знала, але тепер його брама назавжди зачинилася перед нею. Книги Джона Фостера з'явилися у бібліотеці щойно торік, хоча, як запевняла бібліотекарка, він уже кілька років був доволі відомим письменником.

— А де ж він мешкає? — запитала Валансі.

— Ніхто цього не знає. Судячи з його книжок, мусить бути канадцем, але більше нічого не відомо. Його видавці не писнули ні словечка. Можливо, Джон Фостер — це літературний псевдонім. Його книжки дуже популярні і ніколи не залежуються на полицях, хоч уявлення не маю, що люди в них знаходять.

— Я вважаю їх чудовими, — боязко промовила Валансі.

— Ну, можливо, — міс Кларксон поблажливо усміхнулася, давши зрозуміти, що думку Валансі ні пришити, ні прилатати[5]. — Не скажу, щоб я так уже переймалася жуками. Але, звичайно, цей Фостер знає про них геть усе.

Валансі не знала, чи так дуже вона сама переймається жуками. Та вона захоплювалася не стільки невичерпними знаннями Джона Фостера про диких тварин і життя комах. Вона б і сама не могла пояснити, що так її вабить, — збуджуючий присмак чогось незбагненного, натяк на якусь велику таємницю, зовсім близько, обіч, слабке, ледь вловиме відлуння прекрасних забутих речей — магію Джона Фостера не можна було окреслити точніше.

Так, вона візьме нову книжку Фостера. Це вже місяць, відколи вона взяла "Врожай чортополоху", отож мати не зможе заперечити. Валансі чотири рази перечитувала цю книжку і знала напам'ять цілі епізоди.

Заодно вона вирішила, що мусить звернутися до доктора Трента і пожалітися на дивний біль серця. Останнім часом цей біль доволі часто повторювався, супроводжуваний сильним серцебиттям, запамороченням та задишкою. Але чи могла б вона піти до лікаря, нікому про це не кажучи? Складно було на це зважитися, бо Стірлінги ніколи не зверталися до лікарів без попередньої сімейної наради і схвалення дядька Джеймса. Щойно тоді можна було вдатися до д-ра Амброза Марча з Порт-Лоуренса, що був одружений з сестрою у третіх Аделаїди Стірлінг.

Але Валансі не любила доктора Амброза Марча. Крім того, не могла сама дістатися до Порт-Лоуренса, що був на відстані п'ятнадцяти миль. Вона не хотіла, щоб хтось довідався про її клопоти з серцем. Одразу ж здійнявся б галас, кожен член родини приходив би зі своїми многоцінними порадами чи попередженнями, та ще й розповідав би жаскі історії про двоюрідних бабць та кузин у сороковій лінії, що теж скаржилися на щось подібне, а потім "на місці впали трупом, моя люба, — не встигнувши й слова мовити".

Тітка Ізабель згадає, як вона віддавна відмічала, що Досс виглядає на сердечницю — "така вона завжди напружена і вутла". А дядько Веллінгтон сприйме це як особисту образу, адже "Стірлінги ніколи не слабували на серце". Джорджіана голосно шепотітиме: "Боюся, що бідній любій маленькій Досс недовго зосталося", кузина Гледіс запевнить, що вона "вже роками має такі ж проблеми з серцем", таким тоном, наче тільки у неї є серце, а Олів — Олів просто виглядатиме красивою, досконалою і безсоромно здоровою, наче кажучи: "Нащо вам та дочасно переквітла Досс, якщо маєте мене?".

Валансі відчувала, що не варто нікому нічого розповідати. Зрештою, була цілком певна, що її нездужання не надто серйозне, то й нащо здіймати бучу? Якогось дня вона тихцем вислизне і покажеться доктору Тренту. Що ж стосується плати за візит, то у неї були двісті доларів, які батько поклав на її рахунок, коли вона народилася. Потайки зніме потрібну суму. Потайки, бо досі їй не дозволяли навіть відсотки забрати.

Доктор Трент був грубуватим, відвертим, дещо дивакуватим стариганом, але, хоча практикував лише у Дірвуді як терапевт, мав репутацію авторитетного спеціаліста в галузі серцевих недуг. Йому добігала сімдесятка і подейкували, що він збирається облишити практику. Жоден зі Стірлінгів нізащо не звернувся б до нього, бо десять років тому він заявив кузині Гледіс, що її неврит — чистісінька вигадка і що вона має з нього купу задоволення. Чи ж можна вибрати лікаря, який колись образив вашу кревнячку, — не кажучи вже про те, що доктор Трент був пресвітеріанином, а всі Стірлінги — ревними англіканами? Та Валансі, обираючи між демоном нелояльності до родини і безоднею шуму, гамору й добрих порад, вирішила, що ризикне з демоном.

РОЗДІЛ II

Коли кузина Стіклс застукала у двері, Валансі знала, що це вже пів на восьму і вона мусить вставати. Скільки сягала пам'яттю, кузина Стіклс завжди стукала в її двері о пів на восьму. Кузина Стіклс і місіс Фредерік Стірлінг вже з сьомої були на ногах, але Валансі дозволяли залишатися у постелі на півгодини довше через усталене в сім'ї переконання про її слабке здоров'я. Отож встала, хоча сьогодні це їй було ще неприємніше, аніж зазвичай. Бо й нащо їй було вставати? Ще один тоскний день, такий сам, як і попередні, повен безглуздої дріб'язкової роботи, нудної й безрадісної, нікому не потрібної? Але, якщо вона не буде готовою до восьмої, то не встигне до сніданку. В домі місіс Фредерік правила були суворими. Сніданок о восьмій, обід — о першій, вечеря о шостій, і так рік за роком. Запізнення не дозволялися, виправдовування не приймалися. Отож Валансі встала, тремтячи від холоду.