Дядько Джеймс звів свої брови. Зазвичай як дядько Джеймс зводив брови, то це означало кінець світу. Але цього разу все йшло собі далі, ніби й нічого не трапилося.
— Звідки це ти так добре знаєш його брови, Досс? — із крихтою підступності спитала Олів. Два тижні тому таке зауваження вкрай засоромило б Валансі, і Олів це знала.
— Атож, звідки? — з притиском спитала тітка Веллінгтон.
— Я двічі його зустрічала й уважно придивилася, — незворушно відповіла Валансі. — Думаю, його обличчя найцікавіше з усіх, які я бачила.
— Безсумнівно, в його минулому криється якась підозріла таємниця, — заявила Олів, вперше помітивши, що вона усунута з розмови, яка дивним чином концентрується навколо Валансі. — Але навряд, чи він міг скоїти все те, у чому його звинувачують.
Валансі стало прикро через Олів. Чому вона озвалася на захист Барні Снайта? Що їй до нього? Зрештою, а що до нього самій Валансі? Але Валансі не задала собі цього питання.
— Кажуть, він тримає дюжину котів у своїй хатці десь на Міставіс, — заговорила сестра у других Сара Тейлор, наче бажаючи довести, що й вона щось знає.
Коти — у множині! Це прозвучало вельми спокусливо. Валансі уявила собі острів посеред озера, населений кицями.
— Вже з цього ясно, що з ним щось не так, — проголосила тітка Ізабель.
— Люди, які не люблять котів, — сказала Валансі, зі смаком поїдаючи десерт, — вважають, що ця їхня риса є своєрідною чеснотою.
— Але ж він зовсім не має друзів, окрім Галасливого Абеля, — промовив дядько Веллінгтон. — І коли б Галасливий Абель тримався подалі від нього, як це роблять інші, то було б краще для… для деяких членів його сім'ї.
Дядько Веллінгтон висловився так плутано, бо тітка Веллінгтон кинула на нього грізний супружий погляд, аби нагадати, що за столом є незаміжні дівиці.
— Якщо ви маєте на увазі, — гаряче сказала Валансі, — що він є батьком дитини Сесілії Ґай, то це неправда. Це злобний наклеп.
Попри свою розхвильованість, Валансі була дуже здивована виразом облич всіх присутніх за святковим столом. Вона не бачила нічого подібного, відколи, сімнадцять років тому, на вечорницях[28] у кузини Гледіс виявили, що вона принесла щось зі школи у волоссі. воші у волоссі. Валансі мала досить евфемізмів.
Бідна місіс Фредерік була близька до заціпеніння. Вона вірила — чи вдавала, що вірить, наче Валансі досі вважає, що дітей знаходять на грядках петрушки[29].
— Цить, тихіше! — благала кузина Стіклс.
— Та не хочу я бути тихіше, — наперекір їй сказала Валансі. — Все життя мене зацитькували. А тепер кричатиму, якщо захочу. Не змушуйте мене захотіти цього. І перестаньте плести нісенітниці про Барні Снайта.
Валансі сама не розуміла гаразд власного обурення. Що спільного з нею мають злочини та лиходійства, приписувані Барні Снайту? І чому найбільше сколихнуло її звинувачення, що то саме він був невірним коханцем бідної маленької Сесілії Ґай? Бо це видавалося найнестерпнішим. Вона не надто переймалася, коли його називали злодієм, фальшивомонетником чи тюремним пташком, але не могла стерпіти думки, що то він кохав і згубив Сесілію Ґай. Валансі згадала його обличчя при тих двох випадкових зустрічах — його легенький химерний усміх, іскринки в очах, тонкі чутливі, майже аскетичні уста, атмосферу веселої відваги, яка його оточувала. Хтось із такою усмішкою та губами міг убити чи вкрасти, але зрадити не міг. Вона раптом відчула зненависть до кожного, хто його в цьому звинувачував.
— Коли я була молодою дівчиною, то ніколи про таке не говорила і не думала, Досс, — нищівно промовила тітка Веллінгтон.
— Але ж я не молода дівчина, — заперечила Валансі, ніскільки не знищена. — Чи ж ви це мені не втовкмачували бозна-відколи? А ви всі — злобні безсердечні пліткарі. Не могли б ви облишити в спокої бідну Сіссі Ґай? Вона помирає. Що б там вона не зробила, Бог чи диявол достатньо її за це покарали. Нема вам потреби докладатися до цього. Що ж до Барні Снайта, то його єдиний гріх у тому, що він живе, як сам знає, і займається лише власними справами. Виглядає на те, що він може обійтися без вас. Звісно ж – який непрощенний гріх для вашої снобократії.
Валансі придумала це слово зненацька, і вирішила, що воно — справжнє осяяння. Саме такими вони й були, і ніхто з них не мав права осуджувати інших.
— Валансі, твій бідний батько перевернувся б у труні, якби почув тебе, — промовила місіс Фредерік.
— Смію припустити, що він би втішився з переміни, — зухвало відповіла Валансі.
— Досс, — з притиском сказав дядько Джеймс. — Десять Заповідей все ще в силі, особливо ж п'ята[30]. Чи ти про неї забула?
— Ні, — відповіла Валансі, — але думаю, що ви забули, особливо ж дев'яту[31]. А ви колись задумувалися, дядьку Джеймсе, яким нудним було б життя без Десяти Заповідей? Адже тільки тоді, коли щось забороняють, воно стає особливо привабливим.
Але зворушення не минулося для неї даремно. З деяких безпомильних ознак вона зрозуміла, що наближається приступ болю. Не можна було допустити, щоб це трапилося тут. Вона підвелася.
— Йду додому. Я прийшла лише на гостину. Все було дуже смачно, тітко Альберто, але в салаті бракувало солі та кайєннського перцю.
Ніхто з ошелешених срібновесільних гостей не міг і слова вимовити, аж доки за Валансі з брязкотом не зачинилася брама, випустивши її у сутінки. Щойно тоді…
— В неї горячка, я ж казала, що в неї горячка, — заквилила кузина Стіклс.
Дядько Бенджамін ляснув однією пухкою долонею об іншу.
— Вона здуріла. Кажу вам: з'їхала з глузду. — Він сердито пирхнув. — Здуріла, як є.
— О, Бенджаміне, — примирливо промовила тітонька Джорджіана, — не осуджуймо її у запалі. Ми мусимо пам'ятати, як сказав наш дорогий старий Шекспір, — що любов довготерпелива[32].
— Довготерпелива! Що за дурниці! Я за все своє життя не чув, щоб молода жінка плела щось таке, як вона оце щойно. Про такі речі вона мала б соромитися й думати, не те що говорити вголос. Ганьбити і ображати всіх нас! Та за таке їй варт би всипати гарячих і я сам би цим зайнявся. Ху-у-у-у-у!
Дядько Бенджамін одним ковтком випив пів філіжанки пекуче-гарячої кави.
— Чи це не могло бути через свинку? — далі рюмсала кузина Стіклс.