Ти відчув давно знане Тобі повільне гойдання на лоскотних хвилях. А на устах довгий засмоктуючий поцілунок. І забувся.
Поволі загубив памороки і не знав, що було далі. Ніколи й не взнаєш. Може, Ти заснув?
Під місячним промінням Ти одужував, поволі підводився з ліжка, на котрому лежав цілі дні з ранку до смерку. І йшов.
Під ногами шамотіло сухе листя, у верхівлях дерев місячне проміння творило блакитно-срібну різьбу. Тебе лякали місячні плями внизу на стовбурах. А коли Ти озирався назад, бачив її.
Вона йшла в білому хлоп'ячому вбранні, підперезана синьою стрічкою. З розпущеним, довгим волоссям. Тобі хотілося тікати вітром, несамовито бігти від неї вперед, але Ти неупевнено посувався від дерева до дерева. Чудно тремтів.
Не наздоганяючи й не відстаючи, нечутною тінню вона слідувала за Тобою.
Ганка — смуглява дочка Чоловіка. Вдень це була звичайна дівчина в запасці, що охоче допомагала своїй глухій і німій бабі в хатньому господарстві. На Тебе не звертала особливої уваги і як і всякому хворому подавала Тобі води, застеляла ліжко. Мало говорила і не дивилась не Тебе.
А коли сходив місяць, вона впивалася в Тебе своїми великими карими закоханими очима і не могла відірватися. Під місячним промінням вона завжди прогулювала в лісі, переодягтись в біле хлоп'яче вбрання свого покійного брата і підперезавшись синьою стрічкою.
Тепер замість того, щоби під місячним промінням з заплющеними очима йти на зарослу полинем могилу матері — Ганка невідступно слідувала за Тобою.
Ти без волі, підсвідомо і неупевнено гуляв лісом, аж поки не починав ховатися за лісовим обрієм тьмавий місяць. У загорожі сторожки перестрівала Тебе Ганка. Тремтіло й блідло місячне проміння. Місячні плями затьмарювались і зникали. Твоє напруження змінялось втомою.
А укладаючи Тебе, надмірно стомленого, спати у ліжко, Ганка з захопленням цілувала Твої безсилі руки.
Ти не міг зрозуміти. Ти не міг заспокоїтися. Одвик. Забув. Ледве заплющував очі… Ти її бачив. Ти міг торкатися її.
Її прибивало на берег Дніпровими хвилями. Зі сніжно-білим мокрим волоссям. Зі вплетеними в нього раками замість квітів.
З жахливо-посинілою красою роздутого тіла. З заплющеними очима — Іріс. Вона, нежива, злазила на кручу над Дніпром і докірливо лягала блакитним трупом на пожовклих листях під місячним промінням.
Це повторювалося всякий раз, як тільки ти заплющував очі. Не міг вснути.
— Де батько? — гарячково запитався Ти у Ганки.
Ти ніби вперше її побачив і застиг в надзвичайному здивуванні: так похожа вона була обличчям на Чоловіка… Ганка злякалася, і її великий зір тремтів під Твоїм тьмаво-настирливим поглядом.
— Немає…
Потім вона до самого вечора плакала. Тихенько в закутках. Ти лютував на неї. Не міг бачити її обличчя, так похожого на обличчя Чоловіка. Ледве заплющував очі… Докором гойдалася на хвилях мертва Іріс. Мрія-Мавка, овита блакитним баговінням.
Над вечір зашумів ліс, і місячні плями метушилися, стрибали на деревах. Ти був дуже занепокоєний і пішов не в лісний гомін, а до Дніпра. Маленька Ганка в запасці, згорбившись, пішла за Тобою. Вона, здається, плакала: Ти не озирався. Вспішався, розмахнув руками, почував себе дужим і диким. Вітер розвівав Твоїм убранням.
Коли Ти спустився до Дніпра, Ганка лишилася на кручі і почала кидати в Тебе камінцями. Чим далі більшими. Ти іноді пригинався, аби вона не влучила тобі в голову. Ніби хотіла сказати:
— Лишайся там. Більш ніколи не вертай назад.
Під розірваним місячним промінням Ти шукав на березі знайомого трупу. Бродив по коліна в воді. Заклопотано придивлявся. Перебігав з місця на місце. Перевернув чийсь човен. Спітнів.
— А, може, швидше знайду на кручі?… — і Ти подерся на кручу.
Затремтіло в грудях у Ґанки в передчутті недоброго. Перелякано побігла кудись вбік.
Коли ніде нічого не надибавши, з розпукою в серці Ти втомлено заплющив очі…
Під розірваним місячним промінням Ганка метушилась біля трупу, як кішка біля кошенят, під час небезпеки. Закривала його сухою травою і пожовклим листям. Посипала землею. Але все це Ти розгріб і розкидав. Вітер Тобі допоміг. А місяць висвітив Тобі знайомі риси дужої постаті — смугляве обличчя, русяве волосся і таку ж кучеряву бороду. І чорну рану в мужніх зарослих грудях.
Як стій, випростався, заломив над головою знесилені руки і мов підтятий упав на труп.
Цілував чоло і руки…
Під місячним промінням в блакить Твоєї душі упав наглий камінь і розгойдав, може, востаннє її стоячі води, оздоблені блідно-зеленою ряскою. Круги ширились, дужчали і не стихали.
Ганка сиділа осторонь. Звірятком. Під місячним промінням. Вона бачила вже втретє труп батька. Вона вже не могла плакати ані за батьком, ані за своїм місячним коханням. Під місячним промінням в неї спорожніла душа в німому стремлінні до Тебе. Під місячним розірваним вітром промінням.
Коли б Ти міг свій тьмавий блукаючий погляд… Коли б Ти міг чути своє закрижаніле серце…
Ти знав, що Ти не можеш лишити трупу. Не можеш відійти від нього.
Розпачливо хлюпались хвилі об човен. Вогко вітер у вуха свистів. Сизий місяць намагався сховатись за кущі зляканої хмарки.
Танка стримано гребла веслом, а Ти пильно вдивлявся у місячні бризки води.
Труп Чоловіка лежав на днищі човна. Під місячним промінням з ним Ти прощався востаннє. Міцно схопив поперек, аби більше його не було. Аби більше його Ти не бачив. Не снив.
Коли не спромігся підняти:
— Допоможіть мені, Ганко.
Розпачливо човен хитався, стрибав. Зачерпнулися хвилі. Полилася вода, — і… Мовчки ви перекинулись: ніхто з вас не скрикнув. Силкувались вчепитися за перевернутий човен. Ковзались руки. Труп Чоловіка відразу спустився на дно, а поблизу самітне на хвилях гойдалось весло.
Ганка — прирічна мешканка. Ганка чула в воді себе рибою. Але міг і Ти плавати. Лише холодно. Лише страшно. Під місячним промінням.
Під місячним промінням відбувалась трагедія. Трагедія смуглявої Ґанки, дочки Чоловіка. Гострим сумом серце її защеміло.
— Я більше його не побачу. Він більше до мене не верне.
Востаннє дивилась на Тебе. Тяглася руками.
Ти відчував небезпеку. Ти відчував щось недобре. Тримався як далі від неї.