Шерлок Холмс кинув погляд на мене і знизав плечима.
— Ось ваш капелюх, а ось і гуска,— промовив він.— До речі, чи не могли б ви сказати, де ви її купили? Я трохи знаюсь на птиці, але мені рідко коли траплялася так добре вгодована гуска.
— Звичайно, скажу, сер,— відповів Бейкер, який уже підвівся й засунув свою нову власність під пахву.— Наш невеличкий гурт часто навідує харчевню "Альфа", що поблизу Британського музею,— розумієте, ми проводимо в музеї цілий день. В цьому році хазяїн харчевні Віндігейт, чоловік доброї вдачі, заснував "гусячий клуб", з допомогою якого кожен із нас, виплачуючи по кілька пенсів щотижня, повинен був одержати на Різдво гуску. Я свої пенси виплатив, а решту ви знаєте. Я вельми вам зобов'язаний, сер, адже шотландська шапочка не дуже личить людині мого віку. Він уклонився нам з комічно-пихатою урочистістю й подався геть.
— Оце й усе з Генрі Бейкером,— сказав Холмс, зачинивши за ним двері.— Ясно — він анічогісінько не знає. Ви хочете їсти, Вотсоне?
— Не дуже.
— Тоді я пропоную перетворити обід на вечерю, а зараз вирушити по слідах, поки вони гарячі.
— Згода.
Вечір був холодний, тому ми понадягали пальта й пообмотували шиї шарфами. Зірки холодно світилися на безхмарному небі, і пара від дихання перехожих скидалася на безліч димків від пістолетних пострілів. Спершу кварталом лікарів, далі по Вімпол-стріт, Гарлі-стріт і нарешті через Вігмор-стріт ми вийшли на Оксфорд-стріт, і кроки наші лунали чітко та твердо. За чверть години ми вже були в Блумсбері біля харчевні "Альфа" — маленької пивнички на розі однієї з вулиць, що ведуть у Холборн. Холмс відчинив двері, зайшов і замовив два кухлі пива червонощокому хазяїнові в білому фартусі.
— У вас має бути чудесне пиво, якщо воно не гірше від ваших гусей,— сказав Холмс.
— Моїх гусей? — Хазяїн, здавалося, був здивований.
— Авжеж. Півгодини тому я розмовляв з містером Генрі Бейкером — членом вашого "гусячого клубу".
— А, розумію. Але, бачите, сер, то були не наші гуси.
— Он як! А чиї ж?
— Я купив пару дюжин гусей у торговця в Ковент Гарден.
— Справді? Я декого з них знаю. В кого ж ви купили?
— В Брекінріджа.
— От його я й не знаю. Ну, за ваше здоров'я, хазяїне, бажаю процвітання вашому дому. На добраніч. А тепер — до містера Брекінріджа,— звелів Холмс, вийшовши на мороз і застібаючи пальто.— Пам'ятайте, Вотсоне, що хоч на одному кінці цього ланцюга така звичайна річ, як гуска, на другому — людина, і людина ця напевне дістане сім років каторги, коли ми не доведемо її невинність. Втім, можливо, наше розслідування покаже, що винна саме вона, але, в усякому разі, перед нами нитка, яку не помітила поліція і яка зовсім випадково потрапила до нас у руки. Тож ідімо до кінця цієї нитки, хоч би який сумний він був. Отже, повертай на південь — і кроком руш!
Ми перетнули Холборн, пройшли по Ендел-стріт, а далі лабіринтом якихось нетрів на Ковентгарденський ринок. На одній з найбільших крамниць висіла вивіска: "Брекінрідж". Її власник, незграбний важкий чоловік з гострим обличчям і випещеними бакенбардами, саме допомагав хлопцеві піднімати віконниці.
— Добрий вечір! Щось воно холодно! — сказав Холмс. Торговець кивнув головою і кинув на мого супутника запитальний погляд.
— Бачу, всіх гусей продано,— вів далі Холмс, показуючи на порожні мармурові полиці.
— Завтра вранці можете купити хоч п'ятсот штук.
— Це мене не влаштовує.
— В отій крамниці, де горить світло, є кілька.
— Але ж мене послали до вас.
— Хто?
— Хазяїн "Альфи".
— Он воно як. Він купив у мене дві дюжини.
— Чудові були гуси. Де ви їх дістали?
На мій подив, це запитання розлютило торговця.
— Ану, містере,— промовив він, задерши голову і взявшися в боки,— куди це ви хилите? Кажіть без викрутасів.
— А я без викрутасів. Мені хотілось би знати, хто продав вам гусей, яких ви постачили "Альфі".
— Ну, а я не хочу і не скажу. Отак!
— Та це, власне, байдуже. Мені лиш дивно, що ви гарячкуєте через якусь дрібницю.
— Гарячкую? Ви також гарячкували б, якби до вас так чіплялися. Коли я плачу гроші за добрий товар, то, здавалося б, на цьому справі й кінець. Але ж ні: "Де гуси?", "Кому ви продали гусей?" та: "ІЦо ви хочете за гусей?" Можна подумати — на світі, крім оцих, немає більше гусей, така веремія через них зчинилася!
— Ну, мені байдуже до людей, які до вас чіпляються,— недбало мовив Холмс.— Не скажете — моє парі недійсне, тільки й того. Але я трохи знаюсь на птиці, тож побився об заклад на п'ять фунтів, що гуску, яку я їв, відгодовано в селі.
— То ви програли свої п'ять фунтів: гуску відгодовано в місті!
— Не може бути!
— А я кажу — в місті!
— Не вірю.
— Може, ви думаєте, що знаєтесь на птиці краще від мене? То я торгую нею мало не все життя. Кажу вам, усіх гусей, що їх продано в "Альфу", відгодовано в місті.
— Ви ніколи мене в цьому не переконаєте.
— Хочете побитись об заклад?
— Битися з вами об заклад — це все одно, що забрати у вас гроші, бо я впевнений: я не помиляюсь. Але у мене з собою є соверен, І я охоче поб'юся об заклад — тільки щоб провчити вас за впертість.
Торговець зловтішно усміхнувся.
— Ану, принеси книги, Білле,— сказав він.
Хлопець приніс дві книги — одну тонку й маленьку, другу здорову й засмальцьовану — і поклав їх на прилавок під лампою.
— Так-от, містере Самовпевнений,— сказав торговець,— гляньте сюди. Бачите оцю книжечку?
— Ну то й що?
— Це список тих, у кого я купую товар. Бачите? Отут, на цій сторінці, імена сільських постачальників, а цифри після їхніх прізвищ указують на сторінки в гросбусі, де ведуться їхні рахунки. Ну, а оцю сторінку, списану червоним чорнилом, бачите? Це список моїх міських постачальників. Ось гляньте на третє прізвище. Прочитайте мені його вголос.
— "Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять, сторінка двісті сорок дев'ять",— прочитав Холмс.
— Точнісінько так. Ну, а тепер знайдіть цю сторінку в гросбусі.
Холмс знайшов.
— Ось вона. "Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять — постачальниця свійської птиці та яєць".
— Ну, а який останній запис?
— "Двадцять друге грудня. Двадцять чотири гуски по сім шилінгів шість пенсів".
— Правильно. А що записано внизу?