— Пропустіть! — гукнув він, і всі розступилися, даючи йому дорогу. — Ось він, мій короп! Я його в консервній банці аж від містка ніс!
Коропеня весело плавало по акваріуму, інколи спинялося і беззвучно рухало ротом, ковтаючи воду. Малесенькі ріденькі лусочки блищали на ньому, як дзеркальця.
— Можливо, що він у ставку плаватиме, — промовив Гриць, що теж підійшов до акваріума.
— Так я ж кажу — давайте збудуємо ставок! — зрадій Панько. — Це не важко. Пересипати балку греблею — от і ставок!
Еге ж! Не важко! — сказав хтось з учнів, але його ніхто не підтримав.
Одній людині важко, а як візьметься вся дружина, то не важко! — упевнено сказав Микола.
До куточка живої природи зайшов Степан Юрійович і оголосив:
— Сьогодні після уроків відбудеться засідання ради піонерської дружини з активом.
— А які питання? — пролунав голос.
— Важливі, — лаконічно відповів старший вожатий.
— Значить, погоджено? — радісно прошепотів до вчителя Гриць.
Степам Юрійович по-змовницькому кивнув йому головою і пішов до вчительської.
Пролунав дзвінок на перший урок. Тільки тепер Панька неприємно кольнула згадка, що домашнє завдання з російської мови не виконано. А коли Степан Юрійович увійшов у клас і, відкривши, журнал, став проглядати прізвища, Панько вже лаяв себе, що не вивчив урока. І що найприкріше! Адже, досить було якихось двадцять хвилин, щоб написати всі слова. Ну, хіба важко було їх написати? Панько тепер просто не розумів, як воно сталося, що він не приготував урока…
А очі в Степана Юрійовича опускалися по списку все нижче і нижче і, нарешті, спинилися аж у самому низу журнала, де стояло прізвище Чоломбитька. Потім учитель перевів погляд з журнала на клас і глянув на Панька. Панько не витримав погляду і нахилився.
— Чоломбитько, — сказав Степан Юрійович. — Іди до дошки.
Панько зітхнув і вийшов з-за парти.
— Зошит візьми, — нагадав вчитель.
Розкривши зошит, Степан Юрійович здивовано звів брови.
— Е-е… — сказав він, побачивши плями. — Та тут у тебе Чорне море з синіми хвилями…
Панько почервонів.
— Та ще й не всі слова написав, — ще більш незадоволеним голосом промовив Степан Юрійович. — Зовсім погано… Чому ти не виконав завдання?
— Не встиг, — відповів Панько, але так невпевнено, що і сам не повірив своїм словам.
— А-а… Не встиг… Що ж ти робив? Може, в тебе була якась дуже важлива справа?
У Панька зажевріла надія.
— Я, Степане Юрійовичу, по коропеня бігав, — сказав він.
Степан Юрійович враз похмурнів і враз подивився на хлопця. Панько став подібний до свого червоного галстука.
— Ти розумний хлопець, а говориш дурниці, — сказав вчитель.
— Я не знаю, як воно так вийшло, — сказав Панько розгублено.
Панько стояв, як на голках, відчуваючи на собі погляди сорока пар очей.
— Негарно, негарно виходить… — тяг Степан Юрійович. — Тобі відомий лозунг юних піонерів?
— Я на завтра все перепишу наново, — не підводячи очей від підлоги, промимрив Панько.
— От ти сказав, що тобі було ніколи? Ти бігав по коропеня?
По класу пройшов стриманий сміх.
— Дзеркальний короп для нашого акваріума — справжнє придбання. І за це тобі від усього нашого колективу велика подяка. — Степан Юрійович знову зробив паузу. — А за те, що ти не виконав завдання, я поставлю тобі двійку.
Хоч як неприємно було почути такий висновок, але те, що розмова, нарешті, кінчалася, підняло трохи настрій Панька. Та Степан Юрійович не наказував Панькові сідати на місце. Вчитель продовжував сумно дивитися на хлопця.
— Я мріяв розпочати з вами одну справу, а тепер… — він знизав плечима, — а тепер і не знаю…
В класі знявся гамір.
— Яка справа? Степане Юрійовичу, розкажіть! Що за справа, Скажіть!
— Тихо! — підняв руку вчитель. — На всі ваші запитання ви одержите відповідь на сьогоднішньому засіданні ради піонерської дружини, а зараз у нас урок російської мови. Чи не так?
— Так! — загув у відповідь клас.
А коли так, будемо продовжувати заняття. Ангеліна Гунь, до дошки!
Ангеліну називали в школі просто Аргунь, бо її ініціали разом з прізвищем складали назву цієї далекосхїдньої річки. Аргунь була дуже здібна, кирпатенька на вигляд, дівчинка. Хоч, правда, сказати кирпатенька було б замало, вона була добре таки кирпатенька, навіть більше — якось підкреслено кирпата. Але це не заважало їй бути страшенно симпатичною. Може, причиною тут були її очі, а не ніс? Та хто знає, чому одна кирпатенька дівчинка подобається всім, а інша, хоч і не така кирпата, а не подобається нікому…
Аргунь моторно вийшла з-за парти і сміливо подала зошит вчителеві. Вона дивилася Степанові Юрійовичу в вічі так прямо, що Панько аж відвернувся, щоб не бачити її курносого обличчя, яке говорило, що Аргунь знає урок відмінно.
Дійсно, Степан Юрійович поставив їй п’ятірку. Аргунь, вся сяючи, сіла на місце. Панько зиркнув на неї і ще дужче посмутнів. Все і завжди у цієї дівчинки було найкраще. Галстук палахкотів, як ні в кого, блузка завжди старанно випрасувана, зошити залишались чистими, хоч були списані до останньої сторінки…
А головне — очі. Вони були великі і лагідні, як у теляти. З тією тільки різницею, що очі в телят Панькові подобались, а очі Аргуні — не подобались, бо часто з лагідних ставали раптом насмішкуватими або суворими. Цю зміну у виразі очей Панько добре знав, бо Аргунь була головою ради піонерського загону номер три, тобто загону, де Панько був ланковим. От і зараз, повертаючись від дошки, вона глянула на Панька, і її очі перестали сяяти і набрали суворого виразу.
Степан Юрійович викликав ще кількох учнів, потім пояснив завдання на наступний урок. В коридорі дзенькнув раз дзвінок і замовк. Це сторож взяв його в руки і пішов до годинника. Потім у коридорі голосно і пронизливо задзеленчало, і учні з галасом висипали з класів.
В перерві до Панька підійшов Гриць і сказав:
— Ти обов’язково залишайся сьогодні на раду дружини. Будеш активістом… А потім підемо… — і, не кінчивши фрази, спитав: — Чого це ти такий сумний?
— Урока не вивчив…
— Уроки треба вчити! Так приходь. — І Гриць упевненою ходою покрокував геть.
В цю мить до Панька підбіг захеканий Микола Кваша.
— Панасе, іди швидше, подивись, що робиться з твоїм коропом! — крикнув він. і побіг назад до куточка живої природи.