Блакитне плесо

Сторінка 3 з 26

Багмут Іван

Прийшла мати і почала готувати на стіл. Панько скористався з цього і швидко прибрав книжку і зошит у торбинку.

— Ну що? Скільки сьогодні дала "Принцеса"? — спитав Панько.

— Прибавляє,— тихо, ніби по секрету, сказала мати. — Сьогодні вже двадцять чотири літри надоїла.

— Ого! — промовив Панько.

Мати розповіла, що і "Красуня" стала прибавляти молока, а телята, всі дванадцятеро, веселі і бадьорі. Мати завжди розказувала Панькбві про новини на фермі, і хлопчик з цікавістю її слухав.

Взагалі, Панькові якось більше запам’ятовувалися розмови колгоспників про господарство, ніж те, про що розказувалося на уроках. Панько знав, чому і скільки годин простояв учора трактор, скільки народилося лошат, яка з польових бригад йде першою в змаганні…

Якось голова сільради поставив до них на квартиру кореспондента обласної газети. Кореспондент з годину слухав розповідь Панька про колгоспні новини і потім здивував Корнія Корнійовича знанням таких подробиць колгоспного життя, що голова тільки блимав очима.

— Ось незабаром піде зелена паша, тоді наші корівки не стільки даватимуть молока, — продовжувала мати.

— Мамо, — блиснув очима Панько, — а що як вам орден дадуть? Або зірку героя… От би!

Мати махнула рукою:

— Ти вигадаєш…

— Мамо, а якщо нагородять, дасте мені поносити золоту зірку?

— Та підожди, — засміялася мати. — Спочатку треба надої молока підвищити, телят виростити, а тоді, може…

Жінка замовкла і раптом суворо запитала:

— Уроки вивчив?

— Трішечки, трішечки залишилось… Я ввечері… А "Красуня" скільки сьогодні дала?

Та хитрість з "Красунею" не вдалася. У матері змінився настрій.

— Увечері? — ще суворіше промовила вона. — А ввечері скажеш — ранком, а вранці проспиш і двійку одержиш…

— Та мені ж тільки два слова залишилось написати, — здивувався Панько. — Ви думаєте…

— Сідай їсти, — перебила його мати і сама сіла до столу.

Панько взяв ложку.

— Мамо, — сказав він. — А як я добре пастиму телят, то, може, й мені дадуть яку-небудь медаль, хоч маленьку…

— От одержиш завтра двійку, то я тобі таку медаль дам, що до нових віників пам’ятатимеш, — припинила розмову мати.

Хлопчик насупився і став мовчки їсти.

Ввечері, по дорозі до правління, зайшли до Чоломбитьків колгоспний конюх дід Книш з головою правління Корнієм Корнійовичем і Палажкою — другою дояркою з ферми. Їхні розмови були для Панька такі цікаві, що він навіть не витяг зошита з торбинки.

"Завтра допишу, — подумав Панько. — А як і не закінчу, то тепер Степан Юрійович не поставить двійки. Як же він поставить мені двійку, коли я приніс такого експоната!"

— Ти, Ганно, старайся, — говорив Корній Корнійович до Панькової матері.— У цьому році корму для корів вистачить. Та який корм! Озимина, спеціально для сіна посіяна — раз. Кукурудза на зерно — два! Кукурудза на силос — три! При фермах — кабаки, буряки, кукурудза — чотири! Раніше худоба по балці никала — яка там паша? А тепер ось, підросте озимина — ми її скосимо і — коровам, коням, телятам. А там, дивись, кукурудза піднялась, зелена, соковита. Її теж скосимо і — худобі. Словом, конвейєром ітиме зелена паша. Тепер будемо пасти хіба тільки так, для прогулянки…

— Як? І телят не пастимуть? — стурбовано спитав Панько.

Корній Корнійович повернув голову до хлопчика, а мати з досадою махнула на нього рукою:

— Цить!

— І телят не пастимемо, — відповів голова. — І телятам з зеленого конвейєра буде паша.

Панькові це не подобалось. Він стільки мріяв про той час, коли буде пасти телят… і на тобі! Не будуть пасти!

Корній Корнійович хвилинку помовчав і додав:

— Старайся, Ганно. Виконаєш свої зобов’язання по надою молока, телят усіх збережеш, відгодованими здаси осінню, до нагороди представимо. І ти, Палажко, старайся, — звернувся він до другої доярки. — Добре працюватимеш — не забудемо.

— Та чого ж не старатися? — сказала мати.

— Стараємось, — ствердила і Палажка.

— Слідкуйте, щоб вчасно подоїли, вчасно нагодували, напоїли… Худоба любить, щоб за нею доглядали, — напучував голова.

— Худоба, скажу я вам, Корнію Корнійовичу, — промовив дід Книш, — вона чує, як до неї ставиться людина. От взяти хоч би й коней…

— 3 любов’ю треба до всякого діла братися, тоді й наслідки будуть, — вів своє голова.

Він говорив поважно, не кваплячись, кожне слово в нього було значущим, і Панькова мати та Палажка слухали голову з поша. ною.

— Правильно ви сказали, Корнію Корнійовичу, — підтвердив дід і зітхнув. — Іменно з любов’ю… О-хо-хо….

В бесіді запала пауза, і Панько сказав:

— Сьогодні в "Зорю" три бочки коропенят повезли. Зараз вони отакі,— він показав на пальці,— а на осінь виростуть отакенні,— і він відмірив на руці аж до плеча.

Всі: і Корній Корнійович, і дід Книш, і тітка Палажка, і навіть Панькова мати — подивилися на хлопця з цікавістю.

— Хороше діло, — зітхнув Корній Корнійович. — Та всього за раз не вхопиш…

— Точно! За раз усього не вхопиш, — погодився дід, але зараз же сам собі заперечив. — А от товариш Берест не так казав…

— Як же він казав? — спитав голова колгоспу.

— Та як?.. Так, як і в райкомі партії і в райвиконкомі давно нам кажуть: треба ставки будувати.

— А-а-а… — промовив голова байдуже.

— Товариш Берест сказав, що він це питання поставить руба.

— Як же це руба? — занепокоївся раптом Корній Корнійович.

— А так — на партійних зборах. Так і сказав: руба поставлю! Нехай голова колгоспу прямо скаже: чи він за ставки чи він проти. Руба!

— І той дядько, що коропенят віз, теж сказав, що наш голова колгоспу ляпають вухами, — повідомив Панько.

Корній Корнійович почервонів, а мати так подивилася на Панька, що той аж присів.

— Якими ж силами будувати? — сердито спитав Корній Корнійович діда, — Де люди? На словах легко, а спробуй зробити. На словах, як на цимбалах…

— Та якби взятися дружно… — промовив дід не дуже сміливо.

— Ви, Сидоре Петровичу, наче вже й не молодий чоловік, — з серцем сказав голова! — Взятися!.. Та хіба ж ми не беремося? Просто дивно слухати від розумної людини такі слова, — ще більше сердився Корній Корнійович. — Взятися! За клуб взялися? Взялися, будуємо! За стайню взялися? Взялися, будуємо! За свинарник взялися? Взялися, будуємо. Де ж набрати людей, щоб і за ставки взятися? На словах легко. А на греблю, знаєте, скільки землі піде? Не знаєте? Ото ж! Може, і три тисячі кубометрів! А ліс? Де ми візьмемо дерева на водоспуск?… Говорити легко…