Майєр терпляче, поблажливо похитуючи головою, слідкував за перипетіями історичних мандрів. Із старої пивної "Штернкерброй" на вулиці Ам Таль, де було утворено нацистську партію, екскурсанти потрапили до "Бюргербройхауза" на Дахауерштрассе, потім до "Маттезера" на площі Штахус і, нарешті, до "Льовенброя" поблизу залізничного вокзалу. Після того вже впакувалися у спальний вагон. Від спогадів очі Гельмута посоловіли, ніби він знову добряче набрався рідини з "імперського пивного заводу".
— А як твої службові справи? — перевів Майєр розмову на інше.
— Мої? — Гельмут Фогт замислився. — Як би це тобі коротко окреслити… Ну, скажімо, так: повністю залежать від загального становища в нашому відомстві. Зараз — кепсько.
— Чому?
— Лихоманить. Усі знервовані. У катастрофі, що сталася на Кавказі, — він притишив голос, — абвер звинувачує нас.
— Отакої! А конкретно? Чи це секрет?
— Якби ти носив іншу форму…
— А що — форма?
— Вона надає доступ до всіх секретів! — засміявся Фогт.
— Ах, от воно що! — всміхнувся й Віллі. — Тоді розповідай. Я сам лише недавно прибув із Кавказу. "Скорочення фронту" відбувалося ще за моєї присутності.
— Справді? — пожвавішав Гельмут. — А чи не зустрічався тобі майор абверу пан Штюбе?
— Знаю такого! Знайомий особисто.
— Що він за людина? — Тепер в очах Фогта світилася неприхована цікавість.
— Спершу сам скажи: що тебе непокоїть?
— Цей Штюбе "копає" під нас…
— А конкретно?
— Звинувачує у невмінні зберігати військову таємницю. Мовляв, від нас просочилися відомості про розташування військових споруд.
— Яка нісенітниця!
— Точно! Але цей Штюбе накатав донос і надіслав його в Берлін. Таємниця! Хіба доти до кишені заховаєш? І укріпрайон до сейфа не замкнеш.
— Логічно.
— Але не для всіх. У Берлін викликано барона фон Шилінга, нашого кавказького фахівця.
— І його знаю! Він зводив споруди в районі нашого розташування.
— Отож!
— Г-м, — замислено мовив Майєр, — на Штюбе це схоже — перекласти провину на іншого…
— І що ж тепер буде?
— Хіба це зачіпає тебе особисто?
— Хтозна-чого набалакає наш фон барон у контррозвідці… Будуть непереливки, якщо росіянам щось відомо й про "Блакитну лінію". Всім!
— Нові оборонні споруди? Ти до них причетний? — швидко запитав Майєр.
— На щастя — ні. Бог милував! До моїх креслярських обов’язків належить "Атлантичний вал".
"Отже, барон фон Шилінг знає про "Блакитну лінію" детально, — замислився Майер. — Як же бути? На жаль, барон — не шкільний товариш… Проте… Раптом неприємності барона зацікавлять Хейніша? Здається, шеф мав з ним якісь позаслужбові справи… Службові теж: Хейніш забезпечував охорону районів будівництва… Отже, "копаючи" під барона, Штюбе б’є по репутації штандартенфюрера… Це вже щось!.."
— Коли прибуває фон Шилінг?
— Завтра вдень. Спецрейсом.
— А тепер, Гельмуте, забудемо про справи — до нас плинуть страви!
Вони вдвох весело зареготали.
Наступного ранку Майєр насамперед доповів про почуте Хейнішу. Як він і сподівався, новина дуже стривожила штандартенфюрера.
— Знову цей Штюбе! — процідив він. — Капостив на Кавказі, тягнеться й сюди, до Берліна!
— Можуть виникнути неприємності? — Цим запитанням Майєр ще більше загострив його неспокій.
Однак шефа найбільше тривожило зовсім не те, про що думалося Майєрові. Справа в тім, що з допомогою барона Хейніш широко користувався транспортом відомства Тодта, відвантажуючи до рейху, до себе додому, грубезні ящики зі "східними сувенірами". І якщо це вийде на яв…
— Клятий Штюбе! — знову вихопилося в нього.
— Варто було б узяти барона під свій захист, — обережно мовив Віллі.
— Складно, — буркнув Хейніш.
— Штюбе завжди був наклепником…
— Гнида! — погодився шеф.
— Я гадаю, що обізнаність росіян — це насамперед провина майора Штюбе, а не барона фон Шилінга.
— Слушно, — погодився Хейніш. — У вас є пропозиції?
— Що я можу запропонувати? — знизав плечима Майєр. — Ситуація не ясна. До чого встиг "докопатися" Штюбе? У чому полягають його звинувачення конкретно? Чи влаштовував він Шилінгові допит? А коли так, то про що питав? Про це міг би розповісти сам барон… А ми б тоді неодмінно знайшли якусь зачіпку і підклали б майорові добрячу свиню.
— А це думка! — пожвавішав Хейніш. — Ви цікавилися про час прибуття літака?
Майєр поглянув на годинник.
— Він уже перебуває над територією рейху. За годину мусить приземлитися.
— Необхідно перехопити барона. Ми повинні побалакати з ним до того, як він потрапить до рук абверівців. Зрештою, захист з боку СД — в його інтересах. А я його проконсультую… Впораєтеся?
— Докладу всіх зусиль. Дозвольте їхати?
— Тільки увага: його можуть чекати колеги Штюбе.
— Розумію. Враховано.
— Дійте! Я чекаю вас тут. Удвох!
На майданчику, праворуч від будівлі аеровокзалу, Майєр не зупинився, хоч саме він був призначений для стоянки автомашин. Вирішив не ризикувати. Якщо на аеродром справді прибули "колеги" з відомства Канаріса, вони чекатимуть Шилінга тут. Одному з кількома не впоратися. Віллі повів машину до службових приміщень, звідки відстань до літаків, що приземлялися, скорочувалася вдвічі. Окрім того, можна було непомітно підійти безпосередньо до літака.
Коли літак, якого він чекав, зупинив мотори і до входу подали сходинки, він уже стояв під розлогим крилом. Барон не звернув на нього уваги. Зійшов по трапу, притискаючи до себе пухкий портфель і сторожко озираючись на всі боки.
Майєр торкнув його за плече:
— Прошу йти за мною.
— У чім річ? — запитав барон.
Від входу на поле до них поспішило троє в цивільному.
— Не впізнали? — сказав Віллі.
— Пане Майєр! — здивувався Шилінг. — Ви? Яким побитом?
— Поясню потім. А зараз — хутко за мною! Якщо не бажаєте одразу потрапити до абверівських лабетів. — Майєр хитнув головою в бік трійці у цивільному. — Вас чекає штандартенфюрер пан Хейніш.
— Гаразд, — погодився барон. Вигляд мав розгублений, навіть знервований.
За півгодини вони були в кабінеті штандартенфюрера. А після кількох хвилин удавано радісних вітань барон уже розповідав по суті:
— Так, цей майор Штюбе перед моїм вильотом мав зі мною розмову. Це він так називає натуральний допит.
— Чим він цікавився? — запитав Хейніш.