Блакитна лінія

Сторінка 29 з 41

Ячейкін Юрій

Згори широкими дерев’яними сходами зійшла літня жінка. Холодно поглянула на незнайомого офіцера:

— Ви до мене?

— Радий вітати вас, фрау Шеєр! Я вас одразу впізнав — Адольф так багато оповідав про вас.

— На нього це не схоже, — незворушно зауважила вона.

Ясно давала зрозуміти: ваш візит — зайвий. Отто Шульц не губився:

— Ми всі мало цінуємо те, що маємо повсякдень і повсякчас. Але все, що лишаємо удома, несемо в пам’яті і серцях, як найцінніший скарб.

Він різко змінив тему:

— Власне, я виконую волю Адольфа. Він казав мені, якщо трапиться побувати у Берліні, обов’язково завітати до вас. Мовляв, зустрінуть привітно і гостинно.

Фрау Шеєр ще більше спохмурніла.

Лейтенант поспішив заспокоїти її:

— На жаль, я тут тільки проїздом — транзит із пересадкою в Берліні. — Він поглянув на годинник: — Через три з чвертю години я мушу повернутися на вокзал.

Нагорі майнула ще одна жіноча постать — легка, зграбна, рухлива.

— Фрейлейн Бергер! — радісно заволав бравий фронтовик. — Чи впізнаєте старого друзяку Отто Шульца? — одразу повідомив, як його тепер звуть.

— Отто, оце сюрприз! — Такий знайомий і зараз непідробно схвильований голос. — Неймовірно, ви і — тут! Якими вітрами!

— Вітри дмуть зі сходу!

Крістіна щасливо засміялася.

Вона вже була перед ним — молода, гарна, уся якась світлоосяйна. А він не вгавав:

— Ось навідався: дали відпустку. Вперше за всі роки війни.

— Надовго до нас?

Він знову поглянув на годинник:

— На жаль, лише на три години і вже сім хвилин. Як плине час!

— Так мало…

— Що поробиш? Але дозвольте передусім побажати найліпшого здоров’я і життєвого щастя вашій дитині.

— Хто вам сказав про це, Отто?

— Повітря! У цьому домі пахне малюком… Син чи донька?

Відповіла фрау Шеєр, поважно й дещо врочисто:

— У родині Шеєрів одвіку народжуються тільки сини.

— Яке ім’я дали?

Тепер відповіла Крістіна, наслідуючи поважну інтонацію фрау:

— У родині Шеєрів новонароджений одвіку прибирає тільки ім’я діда.

— Виходить — Теодор, — продемонстрував свою неабияку обізнаність Отто Шульц. — Чудова традиція! А як називаєте пестливо?

— Тедді.

— Хоч поява Тедді для мене й несподіванка, — мовив Шульц, — дарунки — при мені.

Він відімкнув чемодан і почав викладати на журнальний столик одне за одним: добрячий шмат товстенного сала, важкі кружальця домашньої ковбаси у смальці, здоровезну, білу, запашну хлібину, в’язанку соковитої цибулі, пучечки часнику — типові "дари Східного фронту". Само собою — великі консервні бляшанки.

— Що ви, пане Шульц! — слабко намагалася відмовитися від тих щедрот фрау Шеєр. — Вам самому нічого не залишиться!

Гість повчально проголосив:

— Солдати фюрера, щоб ви знали, фрау, не голодують. Ще б пак! Нас харчує вся Європа!.. А тут, у вас в Берліні, — я це бачив, — у продуктових крамницях виставлені самі муляжі. Хіба ж прогодуєш Тедді лакованим картоном?

— Шкода, що у вас так мало часу, — дещо засмучено мовила Крістіна.

— Що вдієш — війна! — значуще озвався Отто Шульц. — Події на фронті не зважають на наш настрій та бажання. — І до фрау Шеер: — Гарячий подмух війни жене людей, мов соломинки, в самісіньке пекло.

— Ми вас і зустріти не зможемо як слід, — зітхнула Крістіна. — От і зараз мені час прогулювати малого…

— Далеко?

— Та ні, у нашому садочку.

— О! Тоді дозвольте мені скласти вам товариство.

— Добра думка! — підтримала фрау Шеєр. — Тим часом я встигну щось зготувати. Негарно проводжати в путь вояка з порожнім шлунком.

Віт зустрів хазяйку бурхливою радістю. Проте, що цікаво, вибрикував обережно, щоб не зачепити коляску з немовлям. Отто Шульца пес насторожено обнюхав, а потім вклинцювався поміж ним і першим у житті Тедді персональним транспортом — коляскою. Цей його маневр не лишився незауваженим.

— Дивовижний собака, — сказала Крістіна. — Ніхто його цього не навчав, а він вважає своїм першим обов’язком захищати Федька.

Це миле, несподіване ім’я — Федько — пролунало в різкій, джерготливій німецькій мові дивним, м’яким дисонансом.

"Так, народився Федько, — погодився подумки посланець із Москви, — а ніяк не Тедді. Бойовий хлопчина, з пелюшок — конспіратор!"

Коли вони відійшли далеченько від дому, Отто Шульц раптом зупинився:

— Маріє!

Вона завмерла, відчуваючи, що зараз станеться щось незвичайне, інакше Олексій Марков навіть наодинці не дозволив би собі назвати її справжнім ім’ям.

Радянський розвідник прямо на її очах якось невловимо набрав святкового, урочистого вигляду.

Тихо, але виразно карбуючи кожне слово, проголосив:

— Мене уповноважено повідомити: Указом Президії Верховної Ради СРСР вас нагороджено орденом бойового Червоного Прапора. Від душі поздоровляю!

У Крістіни навернулися на очі сльози.

— Служу Радянському Союзу! — відповіла ледь чутно, а хотілося гукнути на весь світ.

— Ще раніше вас було нагороджено медаллю "За бойові заслуги" і підвищено у званні. Тепер ви — старший лейтенант Радянської Армії. Ще раз щиро здоровлю вас!

— Служу Радянському Союзу! — вже зовсім нечутно проворушила губами розхвильована жінка.

Але це були ще не всі вісті з рідної Батьківщини.

— І ще, Марійко, зі мною думки і вітання вашого Кості, — не вгавав Марков, не даючи їй і хвильки на емоції, — часу справді було обмаль, а завдання необхідно виконати у повному обсязі. Скільки витрачено зусиль і залучено людей, щоб він лише на кілька годин потрапив до Берліна! На побачення, яке, зрештою, було службовим…

— Як він там? — запитала тихо.

— Як і ви тут — мріє про зустріч з вами.

— Ви сказали, з вами його думки…

— Так! Це його думки і настанови скеровують усі мої тутешні дії. Кожен свій крок я звіряю з його думками.

Помовчали.

Марков сказав, немов вибачався:

— Час іде, Крістіно!

— Ви справді сьогодні…

— Так.

— Знову сама. На Кавказі, серед своїх, було легше.

— Й порівнювати не можна! — гаряче погодився Марков. — У тому й суть! Але перейдемо до наших справ. Що маєте доповісти?

— Передам із вами список агентів, яких за час мого перебування в Берліні підготував "Цепелін" для закиду в наш тил на Кавказі.

— Багато їх?

— Список на п’ятдесят три особи. Прізвища, псевдоніми, прикмети, орієнтовний час закиду і можливі райони. Закиди переважно здійснюються з боку Чорного моря, частково — з аеродромів Криму. Захід на нашу територію в обох випадках — з півдня.