Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритися із мамою. Забиваюся в найтемніший куток горища, прислухаюсь до глухих голосів, що доносяться з хати.
Ось двері сердито грюкають, мама виходить на ганок і щосили гукає:
— То-оля!.. То-олю-у!..
Я весь зіщулююсь, мовчу. Перестаю навіть дихати.
— Біжи поклич мені Тольку! — наказує мама братові і знову заходить до хати.
Сергіїще, чую, побіг. Гукає як недорізаний:
— То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е!
Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе!
Дружина Павла Степановича нарешті пішла. Мама, проводжаючи, все пробачалась перед нею, наче не я, а вона впустила Світланку в ставок.
І чого я такий нещасливий? Чому мені так не таланить?
Сиджу, похмурий, сердитий, і вже мені не милий увесь білий світ.
Я дуже пильно розглядав павутиння, що звисало з лати перед моїми очима, коли залунав голос брата:
— Ма-а, його ніде немає!
Ич — немає! А ти на горищі шукав?
Підходжу до отвору, дивлюся вниз. Мені видно шматочок подвір'я і згорблену Сергієву постать. Ставши на коліна, він щось довбає в землі.
Із заздрістю спостерігаю за ним. Йому, бач, не страшно нічого! Копає собі!
Дістаю рогатку, що її прихопив із собою на свято. Не знав тоді, для чого брав, а воно, бач, і пригодилося!
Рогатка у мене незвичайна, такої ні в кого нема. Мама цілісінький тиждень шукала нові підв'язки, які щойно привезла із району, та все допитувалась, чи ми не брали. Однак не догадалася полізти до мене в кишеню, і я, розрізавши кожну підв'язку, припасував їх до рогачика.
Вийшла рогатка на славу!
Набої — під рукою. Сухих глиняних грудочок — бери скільки хочеш.
Вибираю кругленьку грудочку, закладаю в шкураток, старанно приціляюся. Бринь!
— Ой!
Сергіяка схопивсь як ошпарений. Крутить туди-сюди головою, кричить:
— Хто мене вдарив? Хто мене вдарив?!
Стримуючи сміх, шукаю грудку більшу. Чекаю, поки брат знову нахилиться над ямкою, і ще раз прицілююсь.
Над Сергієвою головою враз виростає глиняна хмарка. Зірвавшись на ноги, брат хапається за свою балбешку і ойкає так, наче вона в нього ось-ось розколеться! Потім біжить до хати і ще в сінях кричить:
— Ма!.. Ма!.. Там хтось стріляється!..
Минає хвилина, друга, брат не появляється. Рогатка моя заряджена, а стріляти ні в кого. Мені знову стає нудно.
Та ось у дворі з'являється Сонька. В синій спідниці і білій кофтині. Зупинилась якраз навпроти, так що я її бачив усю, тож добре міг і прицілитись.
Бринь!
Лусь!
Сонька ухопилася за праве плече, закричала щосили:
— Только! Ось я матері скажу!
І вже до мами, що вийшла на голос:
— А ваш Только стріляється!
— Де він?
— Та на горищі!
— Только, злазь мені зараз! Злазь, бо я не знаю, що з тобою зроблю!
Я не став дожидатися, поки мама здереться на горище. Вискочив у слухове вікно на дах, з даху — на горіх, з горіха — на землю та й подався у ліс.
Зупинився аж біля джерела. Там саме були хлопці, мої однокашники. Закачавши повище холоші, вони бродили по річечці — виціляли розщепленими палицями минків.
— Толь, іди до нас!
Ванько. Побачив мене, махає рукою.
Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на мені — новий костюм. І чому я його відразу не скинув?
Наловивши минків, хлопці збираються до залізниці — кататись на шпалах.
— Ти з нами підеш?
А куди ж мені ще діватись!
— То пішли!
Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніють дві величезні ковбані. Хто їх викопав, навіщо, ніхто з нас не знає. Та ми тим і не цікавимось. Нам досить того, що ковбані повні води, вірніше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цікаво кататися!
Хлопці один споперед одного захоплюють шпали, що при березі. Мені ж лишилися ті, що плавають посередині.
— Хлопці, — кричу, — підженіть!
Учора вони підігнали б, а сьогодні не хочуть. Причиною тому мій новий костюм і прапор, що його я ніс на демонстрації.
— Сам підганяй! — відповідає мені Микола і замахується дрючком на Ванька: — От тільки спробуй — так по голові й торохну!
Гаразд, обійдуся й без вас!
Іду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопці глузливо кричать:
— Ге, боїться! Вирядився у нове та й боїться!
Кричіть, кричіть, я зараз вам покажу, як боюсь! Вибираю шпалу, що плаває метрів за два од берега. Приміряюсь, розганяюсь, стрибаю...
Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та від мазуту шпала слизька, наче крига. І я поїхав-поїхав по ній та й шубовснув у воду.
Пірнув з головою. Хлопці надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрібався до берега, розбризкуючи на всі боки мазут.
Виліз із ковбані більше схожий на шпалу, аніж на людину. Мазут стікав по мені густими потьоками, на мій новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б!
Хлопці перестають реготати. Сповняються співчуття до мого великого горя, забувають навіть, що я ніс прапор. Один по одному пристають до берега, підходять до мене.
— Буде ж тобі!
— Його треба випрати...
— Де?
— У струмкові.
— Дурний! Хіба ж у воді одпереш!
— А в чому?
— У гасові!
— Де ж ти стільки гасу візьмеш? Треба бочку, не менше...
Потім Микола каже:
— Давайте хоч викрутимо!
Я скидаю піджак, штани і сорочку. В мені жевріє квола надія, що якось удасться врятувати костюм.
Хлопці викручують, аж сопуть, мазут так і ляпотить на пісок, і мій костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, і Микола безнадійно махає рукою:
— Нічого в нас, хлопці, не вийде! Хіба що спалити...
— Еге, спалити! — мало не плачу я. — А ти його купував?!
Беру штани, беру піджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нічого з того не вийде...
— Знаєш, мамо, — сказав я своїй матусі другого дня, коли переколотилось та перемололось, — не справляй мені більше нових костюмів! Бо від них одна біда!