Біженці

Сторінка 2 з 3

Гуцало Євген

— Вона повернеться,— вперто повторив я, бо в грудях мені здушило, і я не знав, як інакше можна їх втішити.

Ксеня глянула на мене так, ніби повірила. А може, вона й не переставала вірити, що мати повернеться? Коли пила гаряче молоко, то розпашілася, ніби скуштувала цілющих крапель. Вже її лице було схоже на яблуневий цвіт, зарожевлений весняним досвітком.

— Ось підсохне земля,— сказав Аполлон,— що босоніж можна буде ходити, й ми подамося її шукати.

Сестра допила молоко з чашки, то він їй ще налив. А сам і не пробував. Мабуть, вважав себе цілком здоровим, піклувався тільки про неї. Його любов перекинулась і в моє серце. Я все з більшою й більшою ніжністю дивився на Ксеню. Вона була така беззахисна й квола, що хотілося погладити її по голові, сказати щось добре й ласкаве... Допивши й другу чашку молока, дівчина глянула в мій бік і сказала "спасибі". Її подяка так зворушила мене, що я не втримався:

— У мене є Дід Мороз із вати, я тобі принесу.

— Це лялька така? — запитала вона.

— Справжній Дід Мороз. Навіть з кошиком для гостинців, тільки в кошику нічого нема.

— В мене колись була справжня лялька, яка розплющувала й заплющувала очі. Звали її Акулькою.

Радий, що вона розмовляє зі мною, я почав їм розповідати про те, як той Дід Мороз попав до нас від одного військового лікаря, як сусідські малі діти відірвали йому ненавмисне шапку, то мати пошила нову, з шматочка вибіленого полотна, та ще й почепила червону партизанську стьожку. Ксеня уважно вислухала й знову повторила, що її Акулька вміла кліпати. Мабуть, вона це вважала за найдорожче в ляльці.

Дома я розповів батькам про те, що Фросина Ільківна покинула своїх дітей. Мати чи то здивувалася так, чи розгнівалась, що спершу й слова не могла сказати. Добросерда й чула, вона не могла дійти тями, як це можна покинути свою рідну кров. З гострою печаллю дивилася на трьох своїх дітей, і ми в цю мить відчували, що вона ніколи б не змогла нас покинути.

— Візьмемо їх до себе,— сказав я.

Мати подивилась на мене так, ніби питала: а вас я куди подіну, а вас я чим годуватиму?

— Будемо помагати, чим зможемо. Та й усі помагатимуть.

Скоро про те, що в Макаровій хаті живуть діти, яких покинула мати, знало все село. Не було жодної жінки, яка б похвалила Фросину Ільківну. Називали її бездушною, не хотіли розуміти того, що вона подалася в світ, якби не вмирати перед очима в своїх дітей та не завдавати їм зайвого клопоту. Навпаки, сходились на тому, що допомогли б і їй, і дітям, бо ж не до вовків вони попали, а до людей. Тепер кожен намагався зробити щось добре Ксені й Аполлону. Жаліли їх, як своїх власних дітей, приносили харчі й одяг.

Я відніс Ксені свого Діда Мороза. Було це саме тоді, коли сніги розтанули, земля починала зеленіти. Аполлона не було в Макаровій хаті—він подався до річки. Ксеня, одягнена в старий піджачок з лисячим коміром, сиділа на осонні, проте щулилась, перемерзла. Мабуть, Дід Мороз їй дуже сподобався, бо вона весь час тримала його в руках, гладила пальцями його вуса з вати й осміхалась. Дивлячись на неї в цю хвилю, мені кортіло зробити їй ще один подарунок — і не такий, як цей, а набагато кращий. Який саме — не міг додуматись. Я розповідав їй про те, як цей Дід Мороз стояв у нас під ялинкою на Новий рік, як кожному з нас він приніс серед зими по яблуку.

— А в нас не було ялинки,— сказала Ксеня.

— Чому?

— Бо в нас хати не було...

Повернувся Аполлон. На шворці в нього теліпалося кілька коропців. Брат подивився на Діда Мороза з густим рум'янцем на щоках, у довгому кожусі та битих валянках,— і сказав:

— Здоров, діду!

Ксеня засміялася. Аполлон, тішачись її радістю, жартував далі. Він підніс рибу до дідового рота й запитав:

— Може, ти коропця хочеш?

Сестра розсміялася ще голосніше.

Увечері, лігши спати, я тільки й думав, що про сестру й брата. Я жалів їх обох, вони здавались мені найнещаснішими у всьому світі. А вранці щось напоумило мене піти в ліс по ялинку. Вирішив принести її для Ксені, прибрати як слід, щоб вона хоч трохи відчула новорічної радості.

Був сонячний весняний день, коли я йшов через поля. Де-не-де орали волами землю, а де-не-де сіяли. Берези й липи в лісі уже вкривалися першим листям, а дуби стояли сердиті й голі. Моя ялинка зеленіла на галяві, і коли я почав ножем підрізати стовбурець, вона жалібно здригалася. Нарешті впала горілиць, раптово зітхнувши хвоєю. Я ще назривав пучок пролісків та синього лісового сну й подався назад. Дивно почувалося на душі, що несу ялинку разом із весняними квітами.

Ялинку я оздобив двома кольоровими стружками, причепив вирізані з газет малюнки, а також попідв'язував до гілля заряджені патрони,— вони здавались мені набагато кращими, ніж шишки. Шкодував, що нема горіхів та білки, яких я бачив під ялинкою в одній книжці, але замість них можна поставити Діда Мороза, і це буде ще краще. На вершечку прикріпив проліски та синій сон, які вже зів'яли, хоч раз у раз я кропив їх водою.

Коли після обіду я приніс ялинку в Макарову хату, то ні Ксеня, ні Аполлон спочатку нічого не зрозуміли. Але потім обоє зраділи. Щоправда, зразу зраділа Ксеня, а потім, дивлячись на неї, і брат. Вона посадовила під ялинкою Діда Мороза й почала кружляти навколо неї. Щось співала і все крутилася, крутилася, а ми з Аполлоном спостерігали. Нарешті зупинилась, похитуючись,— і цієї миті, мабуть, їй здавалось, що хата продовжує кружляти навколо неї, бо вона засміялась і зігнулась, ловлячи руками долівку.

Аполлон провів мене аж додому і, запинаючись, переривчастим голосом сказав, що завжди зі мною товаришуватиме.

Того вечора я знову повів з матір'ю розмову про те, щоб прийняти до себе жити покинутих дітей. Доводив, що в нас вони помістяться, багато місця не займуть, та й не об'їдатимуть. Мабуть, мати думала так само, бо нічого не заперечувала. Я знав, що вона не менше від мене жаліє сиріт, бо й сама не раз до них заходила й помагала чим могла.

— Ото вже закохався в Ксеню,— сказала вона,— що й дихнути без неї не можеш.

Її слова примусили мене почервоніти. Я більше не заводив про це розмови, але на другий день заявив:

— Коли так, то я перебираюся в Макарову хату.