— Хочу, щоб ти мене вбив, — печально сказав ченчик.
— Будемо битися, — героїчно згукнув молодець із булавою.
Тоді й почався бій десь такий, як це описують у казках. Билися шалено молодець із змієм, по черзі вганяючи один одного у землю, а в цей час малий, сухий і кволий тілом ченчик, узявши бозна-звідки лопату, копав криницю. Йому вже стало нестерпно гаряче, тож скинув мокру мантію, від якої густо валила хмара пари, а він все копав, копав, вергав землю, сам себе в неї закопуючи, а біля нього чулися войовничі погуки, забиті в землю почержно змій чи молодець виривалися з неї, ніби рвалися гарматні ядра, і, ніби ядра, падали відрубані зміїні голови, і чувся рев, і крик, і вибухи, і ляменти, і войовничі заклики, а ченчик копав і копав, тяжко вергаючи землю. І німо дивився на ту дивовижну битву ворон, умерзлий у повітря, бо не знав і здогадатися не міг, хоча мудрий був і жив тисячу літ, чим це все закінчиться, і до чого йдеться, і що це за міфічна битва така точиться в цьому дивному світі. А ченчик копав і копав, заховуючись поволі в землю, спершу по коліна закопався, тоді по пояс, згодом по пахви, відтак вигулькувала із ями ченчикова мала й мокра голова із неймовірно виряченими очима. І коли зникла в землі до решти, бухнула земля білим стовпом, який виріс над степом, ніби велетенський гриб, оповиваючи димом і розсипаючись на тисячу крапель. І сталося ще одне диво, яке й побачив умерзлий у повітря тисячолітній ворон: змій раптом став дибці і завив у небо єдиною із дванадцяти вцілілою головою, єдиною із дванадцяти пащекою. Розпечене його тіло спалахнуло, ніби був солом’яний, і запалало велетенським смолоскипом, швидко згоряючи. Від того полум’я запалився й молодець із булавою й мотався по колу, оточеному двома високими валами, наораними змієм та ченчиком, падав, качався, бажаючи збити із себе вогонь, що його поїдав, але той ще більшав і скаженів, отак і згоряв із відчайними і жахкими криками молодець, аж доки не перетворивсь у жменьку попелу.
Тоді вибухлий вгору білий стовп почав опадати, і з нього виступив малий, сухий і кволий тілом, але з гарним янголячим лицем ченчик, білий, як лунь, із торбою за плечима і з патерицею в руці…
…Було навколо тихо. Климентій лежав, безсило розкинувшись на ложі, і йому здавалося, що стеля над ним спрозоріла, і побачив він останні зорі, що їх швидко поїдало ранкове світло. Біля нього, розпалена й розмлоєна, лежала молодичка, а він відчував на душі мир.
— А що, панотче, — спитала молодичка, — пізнав спокусу? Чи ж солодка?
— Як мед, — мовив хрипко Климентій. — Але гіркцй. Дякую тобі, Боже, що дав мені хоч раз у житті його покуштувати. Тепер і каятися буде за що.
Молодичка розсміялася. І той сміх був наче розлите в цьому ранку перше сонячне проміння. Сам же Климентій поволі наповнювався печаллю. Адже увіч відчував, більше того, знав, що тіло його порожніє, замовкає, втишується, змиряється і ніби всихає, що волосся його білішає, і він, хоча й дістав волю від того, кого перебрав на себе й пустив у себе, чомусь не відчував од того радості. Адже чудово знав, що він уже в цьому світі не для життя. Ще походить дорогами, ще зустріне різних людей, ще лишить для них трохи добра, ще понавчає їх і напише ряд віршів, але все те буде не таке, як раніше, раніше було справжнє, а тепер імітоване. І все тому, що він вийшов аж на таку боротьбу, до якої не май достатньої сили. Згорів змій, але згорів і молодець, а з’їв їх один і той же вогонь.
Климентій зітхнув і скосив око на оголене жіноче тіло, що вільно лежало побіч нього. Ранок освітив його, і воно світилося. Ясним і рівним світлом, таємничим, принадним і прегарним. І він раптом задихнувся від почуття, якого ніколи не відав і яке, наче ота лапа уві сні, болюче зчавило йому горло. Адже те тіло хоч і лежало поруч, але вже віддалилося від нього настільки, що дістатися до нього вдруге не буде в ньому сили. Бо він у цьому світі таки не для життя. Адже свою вирішальну битву відбув. Битву, в якій не буває переможця, хоч переможені є. A щe збагнув, що святі отці, котрі умертвляли тіло, разом із бісом плоті долали в собі й Бога й плоті, таж-бо з’єднання чоловіка з жінкою зумовлює вічність людини, поки світ світом, а вічність і є Бог.
1997 р.
[30] Чвертьквадранс — п’ятнадцять хвилин.
[31] У той час існував звичай: зловленому на перелюбстві врізували полу одежі.
[32] Приватне право (лат.).
[33] Власною рукою (лат.).
[34] 3 пошани (лат.).
[35] Людська річ помилятися (лат.).
[36] Позбавлений вогню та води (лат.) — формула вигнання у стародавньому Римі.
[37] Знову те саме (лат.).
[38] Людська річ помилятися (лат.).
[39] Крапля довбає камінь не силою, а частим падінням (лат.).
[40] Людина людині хай буде Богом (лат.).
[41] Я людина, і ніщо людське не має мені бути чуже (лат.).
[42] Із сумнівом (лат.).
[43] Всього потроху, а взагалі нічого (лат.).
[44] Змішай (лат.) — так писалося й говорилося при змішуванні різних компонентів ліків.
[45] Милосердя і абсурд, нонсенс (лат.).
[46] 3 нічого можна мати ніщо. Людині властиво помилятися (лат.).
[47] 3 ласки Божої (лат.).
[48] Від супротивного (лат.).
[49] Тернистим шляхом до зірок (лат.).
[50] Краще бути обережним, ніж потім каятися (лат.).
[51] В попередньому стані (лат.).
[52] Через незаперечність факту (лат.).
[53] За козячу шерсть (дрібниці) (лат.).
[54] Про все та деякі інші речі (лат.), власне, розмова без плану.
[55] Вигук у честь Вакха (лат.).
[56] Даю, щоб і ти давав (лат.).
[57] Із службового обов’язку (лат.).
[58] Ось стежка до зірок (слави) (лат.).
[59] Дурно, безкоштовно (лат.).
[60] Ласка родить ласку (лат.).
[61] Убозтво примушує людину багато чого навчитися (лат.).
[62] Нова людина (лат.).
[63] Пошана накладає обов’язки (лат.).
[64] Відси ті сльози (лат.).