Якби не голод, то залицяння й гризня через любов не припинялися б і зграя розпалася б. Але тепер її становище було вкрай скрутне. Зграю виснажив тривалий недосит, і вона не могла бігти так швидко, як звичайно. Позаду вже шкутильгали кволіші вовки — котрі наймолодші й найстаріші. Попереду бігли дужчі. Але й ті, й ті скорше скидалися на кістяки, ніж на справжніх вовків. Одначе, коли не рахувати тих, що підкульгували ззаду, зграя мчала невтомно й легко. Здавалося, їхні випнуті м’язи мали невичерпну енергію. Після кожного скорочення мовби сталевого м’яза йшло друге, за ним ще й ще, і так без краю.
Того дня вовки пробігли багато миль. Бігли вони й уночі. Настав другий день, а вони все ще бігли. Навколо тільки мертва замерзла земля. Ніде ані поруху. Лише вони одні гнали серед завмерлої пустелі. Лише вони були живі й шукали життя, щоб пожерти його, а самим жити далі.
Вони перетяли кілька невисоких вододілів, минули з десяток потоків у долинах, перше ніж пощастило їм знайти поживу. Вони натрапили на слід лосів. Першого вони спіймали великого лося-самця. Це було життя і м’ясо, і його не стеріг ні таємничий вогонь, ані летючі головешки. Вони добре знали гіллясті роги й роздвоєні копита, але відкинули геть і свою обережність, і весь звичайний терпець. Боротьба була недовга й одчайдушна. Лося оточили з усіх боків. Спритними ударами своїх міцних копит він розпанахував вовкам животи, провалював черепи, величезними рогами трощив їм ребра. Лось підбивав їх під себе, перекочуючись по снігу, та він був приречений, і він упав. Вовчиця люто вчепилась йому в горло, а зуби всіх інших вовків заходилися шматувати його тіло, не чекаючи, поки він перестане опинатись і затихне назовсім.
Їжі було вдосталь. Самець важив понад вісімсот фунтів: по двадцять фунтів м’яса на кожного вовка. Але як вони вміли надзвичайно терпляче постити, то так само надзвичайно швидко вміли й жерти, і скоро від прекрасного, дужого лося, що кілька годин тому зітнувся з ними, залишилося лиш трохи кісток, розкиданих по снігу.
Зграя тепер спочивала й відсиплялась. Наситивши свою утробу, молоді самці почали сваритись і гризтися, і це тривало кілька днів, а далі зграя розпалася. Голод минув. Дичини в цьому краї було вволю. Вовки, як і раніше, полювали цілою зграєю, але нападали обережніше, відтинаючи від тих невеликих лосячих стад, що траплялися їм по дорозі, тільки самиць або старих слабосилих лосів.
І ось у цій країні достатку настав день, коли вовча зграя розпалася на дві, і вони побігли в різні сторони. Вовчиця, молодий вожай ліворуч від неї, та Одноокий, що біг праворуч, повели свою половину зграї на схід, до річки Макензі, і далі, до озер. Проте й ця зграйка щодень танула. Вовки зникали парами — самець із самицею.
Гострі зуби суперників час від часу відганяли того чи іншого самітного вовка. І зрештою лишилось тільки четверо: вовчиця, молодий вожай, Одноокий і задирливий триліток.
Вовчиця все більше виявляла свій лихий норов. Усі троє залицяльників мали на собі сліди її зубів. Але вони ніколи не відповідали їй тим самим, ніколи не боронились. Хоч як люто вовчиця шарпала їх зубами, вони тільки помахували хвостами й дріботіли навколо неї, намагаючись її втихомирити. Та коли до неї вони були дуже лагідні, то між собою гризлись як скажені. А триліток був до того ще страшенно зухвалий у своїй люті. Якось він підскочив до Одноокого з того боку, де той був невидющий, і геть пошматував йому вухо. Старий посивілий вовк, хоч і сліпий на одне око, проти молодості й сили озброївся мудрістю та багаторічним досвідом. А про цей досвід свідчили і його загублене око, і безліч шрамів на морді. Він пережив занадто багато боїв, щоб хоч хвилину вагатися, коли на нього нападають.
Бій почався чесно, але нечесно кінчився. І кожен угадав би, чим кінчиться цей бій, коли третій вовк пристав до старого і обидва вожаї, молодий та старий, шалено напалися на зухвалого трилітка, щоб його знищити. З двох боків уп’ялися в нього немилосердні зуби колишніх товаришів. Пішли в непам’ять дні, коли вони спільно полювали, і дичина, яку разом забивали, і голод, що разом терпіли. Усе це було в минулому. Тепер перед ними стала любов — почуття ще суворіше й жорстокіше, ніж голод.
Тим часом вовчиця, призвідця всього цього, сиділа осторонь і стежила. Вона була задоволена. Це був її день, а вони не часто вдаються, такі дні, коли шерсть наїжується, зуби клацають, розривають і шматують живе тіло,— і все те задля того, щоб тільки владати нею.
Це вперше спобіг триліток любов, і довелось йому заплатити за неї своїм життям. Пообіч його тіла стояли обидва суперники. Вони дивились на вовчицю, а вона сиділа на снігу й усміхалась. Але старий вовк був мудрий, дуже мудрий, і не тільки в боях, а й у любові. Молодий вожай обернув голову зализати собі рану на плечі. Його шия була обернена до суперника. Своїм єдиним оком старий побачив, яка нагода трапилась йому. Він порвався на молодого вовка і вгородив йому в шию зуби, завдавши страшної рани. Зуби його в’їдалися все глибше, перегризли вену, і по цьому Одноокий відскочив від своєї жертви.
Молодий вожай несамовито загарчав, але це гарчання зараз же перейшло в судомний кашель. Обливаючись кров’ю і кашляючи, ріп кинувся на старого вовка, та життя поволі угасало в ньому, ноги підломлювалися, денне світло тьмарилось в очах, стрибки й удари ставали дедалі слабкішими.
А вовчиця сиділа на задніх лапах і всміхалася. Її якось невиразно тішив цей бій, бо таке було залицяння в Пустелі, трагедії ж його зазнає лише той, хто загибає. Для того ж, хто виживає, воно вже не трагедія, а здійснення жадань.
Коли молодий вожай лежав нерухомо на снігу, Одноокий гордою ходою попростував до вовчиці. У його постаті був і тріумф, і обережність. Він щиро сподівався, що дістане відсіч, і так само щиро вразився, коли її зуби не вискалились хижо проти нього. Це вперше вовчиця була до нього ласкава. Вона обнюхалася з ним і навіть стала гратись, підскакуючи й бігаючи, немов цуценя. І він, попри весь свій поважний вік і мудрий досвід, також поводивсь як цуценя, а то ще й дурніше.
Забулося переможених суперників і написану кров’ю на снігу історію любові. І тільки раз це пригадалось Одноокому, коли він спинився зализати собі рани. І тоді в нього скривились губи, неначе він хотів загарчати, шерсть на шиї та на плечах настовбурчилась, кігті глибоко вп’ялися в сніг, тіло вигнулось як до стрибка. Та зараз же все забулося знову, і він весело побіг за вовчицею, що грайливо манила його за собою в ліс.