Побачивши весь цей страшний розколот, Лі Ван аж злякалась.
— Вони чисто як глузду відбилися, ці люди, — сказала вона Канімові.
— Не диво! Золото, що вони копають, велика сила, — відповів він, — найбільша в світі.
Цілі години продиралися вони крізь цей хаос, породжений пожадливістю, Канім — увесь напружена увага, Лі Ван — квола й байдужа. Вона знала, що була на порозі розкриття тайни, і почувалася й тепер близькою до цього, але недавнє нервове напруження втомило її, і вона покірно чекала, коли станеться те, що мало статися. Що не крок усе нові й нові враження навалювалися на неї, і кожне з них збуджувало їй змучену уяву. У глибині її істоти бриніли відгуки на те, що діялося зовні, і оживали давно забуті, незнані навіть у снах, зв'язки. Вона це усвідомлювала, але якось байдужно, і хоч душа її збентежилась, та не було сили напружити розум, щоб усе зрозуміти до кінця. Вона втомлено пленталась услід за своїм володарем і була впевнена, що десь щось таки має статися.
Струмок, нарешті, визволився з божевільного рабства в людини і повертав у своє прадавнє русло, каламутний та брудний після роботи. Він ліниво звивався поміж луками й лісами і плив туди, де долина ширшала перед його гирлом. Тут золота не було, і люди тут не затримувались — принада була там, вище. Лі Ван спинилась, щоб підігнати дрючком Оло, коли раптом почула ніжний, срібний жіночий сміх.
Перед хатиною сиділа білолиця жінка, рум'яна, мов дитина, і весело реготала у відповідь на слова другої жінки, яка стояла на порозі. Та, що сиділа, струшувала велику кучму темного волосся, висушуючи його під теплим, привітним сонячним промінням.
З хвилину Лі Ван стояла, ніби прикипівши до місця. Тоді немов спалахнуло якесь сліпуче світло і щось розірвалося. Жінка, що сиділа перед хатиною, зникла, зникла й хатина, і високі сосни, і нерівна, ламана лінія неба, і Лі Ван побачила іншу жінку, у світлі іншого сонця. Вона теж розчісувала свої густі чорні коси й співала. Лі Ван чула слова пісні, розуміла їх і знову була дитиною. Вона була вражена цим видивом. У ньому були всі її бентежні сни, усі непевні образи й тіні, і все стало ясне, просте й зрозуміле. Картини забутого минулого тлумилися навколо неї, перед нею перебігали дивні краєвиди, дерева, квіти, люди; вона бачила й знала їх усіх.
— Коли ти була маленькою пташкою… — прошепотів Канім, впиваючись у неї гарячим поглядом.
— Коли я була маленькою пташкою… — відказала вопа так невиразно й тихо, що він ледь учув.
Вона нахилила голову, стягнуту ременем, і знову пішла за чоловіком. Але вона знала, що сказала неправду.
І таке було все це дивне, що все справжнє стало тепер несправжнім. Миля шляху, далі зупинка на березі струмка здавались їй ніби епізодом з якогось кошмару. Вона варила м'ясо, годувала собак, розв'язувала клунки, але все наче вві сні, і опам'яталась тільки тоді, коли Канім почав складати план дальшої подорожі.
— Клондайк впадає в Юкон, — сказав він. — Це величезна річка, більша за Макензі, яку ти знаєш. Ми підемо за водою до Форту Юкону. Взимку з собаками туди буде двадцять снів дороги. Звідти, так само за водою, повернемо на захід, буде сто або й двісті снів, не знаю добре скільки, знаю лише, що це дуже далеко. Тоді вийдемо до моря. Ти зовсім не знаєш, що це таке, але я тобі поясню. Як острів лежить на озері, так уся земля лежить серед моря. Усі річки течуть у нього, і воно не має кінця-краю. Я бачив море в Гудзоновій затоці, а тепер подивлюсь на нього з Аляски. Ми з тобою, Лі Ван, попливемо через нього великим човном, а може, підемо понад берегом на південь, і так мине багато сотень снів. А далі ще невідомо, куди ми подамося, — я знаю лишень одне, що я Канім-Човен, далекий мандрівник по землі.
Вона сиділа і слухала, а серце стискав страх від думки про ті безмежні дикі пустелі, що їй доведеться переходити.
— Важкий буде шлях, — тільки того вона й сказала, покірно опустивши голову на коліна.
Раптом блискуча думка стрілила їй, і вона вся запалилась. Вона зійшла до струмка і змила з обличчя засохлу глину, а коли вода заспокоїлась, довго й уважно вдивлялась у своб лице, відбите водою. Сонце й негода позначились на нім, шкіра зашкарубла, засмагла і не була вже ніжна, як у дитини. Але думка все ж таки чудова! І, вся радісно схвильована, Лі Ван залізла під хутряну ковдру й лягла поруч з чоловіком.
Вона не спала і дивилась на синяву неба, чекаючи, коли Канім засне першим міцним сном. Коли він нарешті заснув, вона тихенько й обережно вилізла з-під ковдри, підтикала її під чоловіка і встала. Тільки вона ступила крок, Ваш сердито загарчав. Вона пошепки вгамувала його й озирнулась на Каніма. Він голосно хропів. Лі Ван повернулась і, безгучно ступаючи, швидко пішла назад стежкою, якою вони прийшли.
Місіс Евелін Ван-Вік лагодилася спати. Їй надокучили обов'язки, які накладало на неї суспільство, набридло багатство, її щасливий стан удови, і вона поїхала на Північ та стала господарювати в затишній хатині край копалень. Тут, за допомогою і в товаристві своєї приятельки Міртл Гідінгс, вона гралась у життя, близьке до природи, і ревно намагалася витворити з себе первісну жінку.
Їй хотілося втекти від культури й вишуканості багатьох поколінь і поновити загублений її предками зв'язок із землею. Вона силкувалася думати так, як, за її щирим переконанням, мали думати люди кам'яної доби; і оце зараз, зачісуючи на ніч волосся, вона тішила собі уяву картинами палеолітичного залицяння. Тут були й печери, і розтрощені кістки мозку, і дикі хижаки, і оброслі густою шерстю мамути, і бійки грубими кремневнми ножами. Це було чарівно! І в ту мить, коли Евелін Ван-Вік уже бігла крізь темні лісові хащі, утікаючи від занадто палкого низьколобого залицяльника, завинутого в шкури, двері раптом без попередження відчинились, і ввійшла закутана в шкури жінка, дика й первісна.
— О боже!
Одним стрибком, якому позаздрила б і печерна жінка, міс Гідінгс опинилась у безпечному місці — за столом. Але місіс Ван-Вік не відступила. Бачивши, що несподівана гостя дуже схвильована, вона хутко зирнула позад себе, аби переконатись, чи вільна дорога до ліжка, де під подушкою лежав великий кольт.