Зупинившись, він якусь мить мовчки дивився на своїх колег, потім повів далі:
— Проте я бачу по ваших очах, що розтривожені не тільки ваші серця, а й сумління. Тоді скажіть мені, будь ласка, чи наше службове становище не зобов'язує нас нехтувати голосом сумління задля чогось вищого, записаного в кодексі,— єдиного, чим ми маємо керуватися?
Троє офіцерів поворушилися в кріслах, не так переконані, як збурені капітановою логікою, що тільки посилювала їхній внутрішній опір. Зауваживши це, промовець на хвилину замовк, потім, раптово змінивши тон, заговорив знову:
— Щоб не бути голослівним, звернуся до фактів. За воєнного часу, у плаванні, моряк ударом кулака вбиває свого командира. За військовим кодексом йому інкримінуються не стільки наслідки, спричинені ударом, як сам удар. Ба навіть більше...
— Так то воно так, капітане,— нервово перепинив його офіцер морської піхоти.— Але ж Біллі й на думці не мав чинити бунт або душогубство.
— Певно, що ні. І на милосерднішому, справедливішому суді, ніж військовий, ця обставина неабияк пом'якшила б його провину. На страшному суді вона його, безумовно, виправдає. А тут? Ми зобов'язані дотримуватися параграфів закону про бунт. Продиктований воєнною необхідністю, той закон споріднений з війною так, як дитина із своєю матір'ю/На службі в його королівської величності, зокрема й на цьому судні, напевно, перебувають англійці, змушені вшрвати за короля проти своєї волі, а то й проти свого сумління. Дехто з. нас може по-людському їм співчувати, та чи їхнє лихо обходить нас як офіцерів морського флоту? Ще менше обходить воно ворога, його кулі КОСИТИ; муть підряд і наших рекрутів і наших добровольців. А хіба ми щадили б примусово завербованих ворожих матросів, навіть якби декотрі з них поділяли нашу відразу до царевбивці — французької Директорії? Війні байдуже — хто правий, а хто винуватий. Цю рису успадкувало від неї й дитя її — закон про бунт. Зумисне діяв Біллі чи ні, це не має ніякого значення. Однак через вашу совісність, що взагалі робить вам честь, ця незвичайна розправа затягується, а ворожий флот може з'явитися щохвилини й напасти на нас. Ми повинні діяти; повинні зробити одне з двох: засудити його на смерть або виправдати.
— А чи не можна просто винести йому пом'якшений присуд? — несміливо запитав молодший офіцер, подаючи голос уперше за весь час.
— Поручику, коли б за даних обставин це навіть не суперечило законові, зважте, до чого призвів би такий лібералізм? Як би це вплинуло на корабельну команду — людей кмітливих від природи й у більшості своїй знайомих із морським звичаєм, морськими традиціями? Навіть коли б службове становище дозволило нам дати пояснення до свого рішення, вони однаково не зрозуміли б нас правильно, оскільки жорстока довголітня дисципліна притупила їхній розум. Ні, для цих людей вчинок формарсового, хоч як його тлумач, залишиться все-таки вбивством, актом бунтівництва. Чим це карається, вони' знають. Тим часом кара виявляється над сподівання м'яка. З чого б то воно, почнуть вони доскіпуватися. Ви ж знаєте психологію моряків. Чи не оживуть часом у їхній пам'яті недавні заколоти на Норі? Справді-бо, їм добре відомо, яку глибоку тривогу; просто-таки паніку, викликав той бунт по всій Англії. Наш милосердний вирок вони сприймуть як малодушність. Подумають: ми відступаємо, боїмося їх, боїмося застосувати закон у всій його суворості, навіть тоді, коли це конче потрібно,— щоб попередити нові заворушення. Ми не можемо допустити, щоб так думали про нас, це згубно позначилося б на дисципліні! Ну, та ви вже, мабуть, збагнули, куди я веду, спонукуваний— почуттям обов'язку, відповідальності перед законом. Але благаю вас, друзі, зрозумійте мене правильно. Бідолашний хлопець викликає у мене ті самі почуття, що й у вас. Я певен, що душа у нього надзвичайно благородна, і коли б він міг зазирнути в наші душі, то неодмінно поспівчував би нам, змушеним з огляду на військову необхідність чинити над собою тяжке насильство.
Закінчивши цю промову, капітан вернувся на своє місце під ілюмінатором, мовчазно очікуючи вироку трійці. Члени суду сиділи в протилежному кінці каюти, не кажучи ні слова. Вірні піддані свого короля, прості, практичні люди, вони, щоправда, в душі не погоджувалися з деякими твердженнями капітана Вера, однак не мали ні змоги, ні бажання заперечувати тому, кого мали за людин} поважну, вищу від них не тільки званням, а й розумом. Деякі капітанові слова запали їм у душу, та, мабуть, найсильніше враження справило його прикінцеве звернення до їхньої офіцерської свідомості. Вони не могли не усвідомлювати, що за тогочасної напруженої ситуації на флоті дисципліна неминуче занепала б, якби через їхню нерішучість такий злочин, як убивство начальника, вчинений матросом у плаванні, не був негайно покараний смертю.
Напевно, вони переживали щось подібне до того затьмарення розуму, що найшло на командира американського військового брига "Со-мерс", коли 1842 року, керуючись так званими Військовими артикулами, американським відповідником англійського закону про бунт, він віддав наказ про негайну страту двох бунтівних офіцерів та кадета за спробу захопити бриг. Той наказ було виконано, незважаючи на мирний час і на те, що до берега залишалося плисти всього кілька днів, а слідство, розпочате на березі, ще й виправдало дії капітана — факт історичний, якого ми не беремося тут коментувати. Звісно, ситуація на борту "Звитяжного" була зовсім не така, як на "Сомерсі", а проте в обох випадках справа розглядалася з усією серйозністю, байдуже, заслуговувала вона на це чи ні.
В одного маловідомого письменника є такі рядки: "Через сорок років після баталії легко тому, хто не нюхав пороху, розумувати, як її треба було вести. Куди важче самому керувати боєм серед зловісних хмар диму, під ворожим вогнем. Те саме можна сказати й про будь-яке інше випробування, коли доводиться зважати і на практичний і на моральний бік справи, а роздумувати ніколи. Чим густіший туман, тим більша небезпека чаїться в ньому для пароплава, й він збільшує швидкість, незважаючи на'можливе зіткнення. Але картярі у затишній каю.-ті майже не думають про те, яка відповідальність лежить на плечах невиспаної людини на капітанському містку".