У цьому глухому закутку невідомий незабаром приєднався до Біллі Бада. Місяць не встиг іще зійти, а зірки були повиті млою. Обличчя незнайомого ледь виднілося в темряві. Придивившись ближче, Біллі впізнав вахтового з бізань-щогли.
— Тс-с-с, Біллі,— почувся той самий квапливий сторожкий шепіт: — Тебе силоміць узяли на службу, чи не так? Те саме я можу сказати й про себе.— Він зробив значущу паузу. Але Біллі, все ще не знаючи, що й подумати, мовчав. І той вів далі: — Таких, як ти, тут зібралося чимало, Біллі. Цілий гурт. Чи не зміг би ти нам... допомогти слушної хвилини?
— На що ти, власне, натякаєш? — запитав Біллі, відразу струшуючи з себе сонливість.
— Тс-с-с, тс-с-с! — Квапливий шепіт перейшов тепер у хрипіння.— Ось поглянь, — і чоловік простяг до нього два невеличкі кружальця, що тьмяно заблищали в блідому сяєві ночі.— Поглянь, Біллі, буде твоє, досить тобі...
Та Біллі перепинив його і, як це траплялось із ним, коли йому нетерпеливилось дати волю своєму обуренню, почав заїкатися:
— Ій-б-б-богу, не знаю, куди ти гнеш, чого домагаєшся, та краще йди собі, звідки прийшов!
Якусь хвилину вахтовий стояв нерухомо, наче в замішанні, й тоді Біллі зірвався на крик:
— Ін-н-накше я викину тебе за б-б-борт!
У голосі його звучала така рішучість, що таємничий змовник кинувся навтіки й зник у темряві.
— Гей, а що там таке? — забурчав на палубі один з моряків, розбуджений криком Біллі. Коли ж формарсовий повернувся на своє місце, він мовив, упізнавши юнака:
— А, Красунчику, це ти? Ну, щось, бачу, скоїлось, коли ти почав заїкатися!
— Ет, пусте,— заспокоїв його Біллі, до якого вже повернувся дар мови.— Просто до нас приблудився один вахтовий із бізань-щогли, і я погнав його звідси.
— Розкажи це комусь іншому...— неприязно озвався дратівливий старий моряк з обличчям і чуприною цегляного кольору, відомий у товаристві під прізвиськом Червоний Перець.— Бачу, плаче за тобою, хитруном, гармашева донька! — Він натякав на дисциплінарну кару батогами, коли винуватця прив'язують до гармати.
Втім, Біллове пояснення задовольнило цікавих, оскільки моряки з півбака;, марновірність яких доходила до фанатизму, найнетер-пимїше серед усієї команди ставились до всіляких "територіальних порушень", особливо з боку вахтових з бізань-щогли, яких вони вважали за берегових щурів: адже ті й на щогли ніколи не лазять, хіба тоді, як треба зарифувати чи згорнути грот-вітрило, і маршпіклеві ради не дадуть, і юферса не повернуть.
Розділ тринадцятий
Остання пригода дуже вразила Біллі. Це вже щось нечуване: зроду йот не викликали, та ще й нишком, на таку сумнівну розмову. До цієї зустрічі він знати не знав нічного гостя, обоє виконували свою службу нарізно: один на носі й під час вахти на щоглі, другий — на палубі та кормі.
І що б то воно за знак? Невже ті два блискучі кружальця, що той підніс йому до очей, і справді були гінеї? Де б він їх узяв? Адже у плаванні навіть на зайвий ґудзик не так просто розжитися! Що більше Біллі сушив собі голову цими питаннями, то дужче заплутувався з них, тривожився й розгублювався.
До ладу не збагнувши, чого від нього хотіли, він душею відчував у тій пропозиції зло і знову й знову обурювався проти неї—так часом лошак по дорозі з паші відчує сморід хімічного заводу й раз по раз форкає, щоб вигнати його з легень. Одне слово, Біллі не мав ані найменшої охоти поновлювати розмову з незнайомцем, навіть щоб розвідати, з яким наміром той звернувся до нього. Та, певна річ, його не могло не цікавити, як виглядає нічний гість удень.
Отож Біллі підстеріг його наступного дня післяобід у час першої своєї піввахти — той стояв серед моряків на носовій частині верхньої гарматної' палуби, спеціально відведеної для курців. Упізнав його Біллі скоріш по фігурі, ніж по круглому рябому обличчі та склистих блідо-голубих очах, майже прикритих білими віями. Спираючись на гармату, незнайомець, судячи з усього, його одноліток, весело теревенив про щось із товаришами — досить приємний на вигляд молодик, хоч, здається, трохи без клепки в голові. А ще він був занадто пикатий як на моряка, навіть якщо це вахтовий з бізань-щогли. Словом, дивлячись на такого, ніколи в світі не подумаєш, що він стане засмічувати собі голову якимись думками, а тим паче небезпечними, що їх мав би виношувати змовник. Біллі й гадки не мав, що той, весь час сторожко косуючи очима, помітив його перший. Впіймавши на собі погляд фор-марсового, він приязно кивнув йому головою, наче давньому знайомому, не уриваючи балачки з курцями. Увечері другого чи третього дня, коли Біллі знову прогулювався гарматною палубою й ненароком зустрів того самого хлопця, рябий поминув його з дружнім жартом, таким несподіваним і двозначним після всього, що, вкрай збентежений Біллі, неспроможний здобутися на відповідь, пропустив його повз вуха.
Тепер Біллі й зовсім не знав, що йому робити. Марні думки, такі незвичні для нього, тривожили душу, й він, як міг, глушив їх у собі, йому й на думку не спадало доповісти про цю темну справу кому слід, як належить вірнопідданому морякові. Напевно, не помогли б тут і чиїсь намови: надто б уже його вчинок скидався на брудний донос. Тож великодушний юнак затаїв усе в собі. І все-таки одного разу він не витримав і трохи відкрився старому датчанину, можливо, під чудодійним впливом благодатної літньої ночі, коли корабель лежав у дрейфі, ніби заколисаний морською тишею, а вони вдвох мовчки сиділи на палубі, прихилившись головами до фальшборту. Біллі, однак, розповідав скупо, не вдаючись до опису незнайомого,— надмірна совісність, про яку вже згадувалося, не дозволяла йому до кінця розкрити перед кимось душу. Проте мудрий датчанин, видимо, вмів розуміти з півслова, бо по хвилинному роздумі, коли все його обличчя взялося зморшками1 й уже не стало видно іронічної усмішки, він промовив:
— А що, хіба я не казав тобі, Малюк?
— Про що? — запитав Біллі.
— Ну, що Цибатий Джіммі гострить на тебе зуби.
— А який стосунок має Цибатий Джіммі до того пришелепуватого вахтового з бізань-щогли?
— Овва! То він із бізань-щогли? Овва! Починає свіжішати!
Може, його вигук стосувався вітерця, що саме війнув над морською гладінню, а може, мав якийсь потаємний зв'язок із незнайомим, сказати важко. Коли збентежений Біллі перепитав його вдруге, старий Мерлін лише мовчки вп'явся своїми чорними зубами* в тютюнову плитку. Він мав звичку поринати в похмуру мовчанку, тільки-но хтось починав доскіпуватися до його глибокодумних висновків, часом незрозумілих і туманних, як і в більшості дельфійських оракулів, де б вони не об'являлися.