На той час я був ще надто зелений, щоб зрозуміти, куди він хилить. Та нині, здається, все прояснилося. Справді, якби словник, запозичений із Святого письма, не вийшов нині з широкого вжитку, було б трохи легше характеризувати й класифікувати тих чи тих феноменів. А так доводиться звертатися до якогось авторитету, вільного від звинувачень у біблійних впливах.
У коментарі до одного з Платонових перекладів—той коментар теж приписують філософові — читаємо: "Природне зло — себто вроджене". Це визначення, правда, відгонить кальвінізмом, однак, на противагу кальвіністському догматові, не поширюється на весь людський1 рід. Мабуть, воно справедливе тільки щодо одиниць. Серед в'язнів чи засуджених до страти таких людей побачиш лише зрідка. У всякому разі визначних прикладів подібного злочинства, коли розум повновладно панує над примітивними тваринними інстинктами, треба шукати десь-інде. Цивілізація, особливо у своїх жорстоких виявах,— живильне середовище для таких індивідів. Вони натягають на себе личину добропорядності. Ходяча чеснота — їхній потаємний спільник. Якихось пороків чи дрібних грішків вони, звісно ж, не мають. Проти них повстає, їхня незвичайна гордість. Дріб'язковості чи скнарості їм ніколи не закинеш. Одне слово, йдеться про злочинство вишукане, чисто психологічне, злочинство глибоке, але не запекле. Людям воно не робить честі, але й не дає права надто їх осуджувати.
Такі люди (маємо на увазі (Гаме визначні приклади) передусім жертви своєї суперечливої вдачі: хоч урівноваженість, стримані манери начебто й свідчать про їхню незвичайну розсудливість, у глибині душі вони шаленіють, злісно глушачи в собі голос розуму, а коли й прислухаються до нього, то тільки, щоб краще здійснити свої безумні наміри. Інакше кажучи, щоб дати вихід своїй божевільній люті, вони вдаються до холодних розрахунків, зберігаючи при цьому цілковиту ясність розуму.
Люди ті — справжні безумці, причому з найнебезпечніших, оскільки шал той охоплює їх раптово, іноді навіяний якоюсь окремою особою, і вони так із ним криються, так його тамують, що навіть в апогеї його помітить хіба досвідчене око. Повторюємо, хоч би що вони замислили, вони поводяться й діють цілком розумно.
Отож до їхнього поріддя належав і Клеггерт; до жахливого божевілля його довело не злочинне минуле, аморальні книжки чи розпуста — воно народилося разом із ним, словом, було "вродженим злом",
Можливість цього дехто заперечує або просто замовчує, та чи не це, власне, в деяких карних справах заводить суд у безвихідь? Чи не через це інколи наші присяжні змушені терпляче вислуховувати на своїх засіданнях не тільки туманні розумування платних адвокатів, а й ще туманніші висновки платних медичних експертів? І навіщо тільки вдаватися до їхніх послуг? Чому б не закликати досвідчених духівників? За самим своїм фахом вони заходять в особливі стосунки з силою людей, часто, коли ті вже на божій дорозі, їхні бесіди з ними бувають відвертіші, ніж у лікаря з пацієнтом — тож-бо саме духівники могли б трохи прояснити істину, зрозуміти, що призвело до злочину — божевільний розум чи шалене серце. Якщо ж досвідчені духівники й не дійдуть цілковитої згоди перед судом, то розбіжності у їхніх визначеннях у всякому разі будуть не більші, як у платних медичних експертів.
Щось тут намудровано, скаже дехто. Але чому, дозвольте запитати? Чи не тому, що ці міркування перегукуються із словами святого письма про "одвічну загадку зла"?
Я свідомо присвятив цей розділ профосовій вдачі, оскільки саме нею зумовлений різкий поворот подій, що намітився у нашій розповіді.
Розділ одинадцятий
(Холодна лють і розпач)
Як уже зазначалося, Клеггерт був чоловік показний і гарний собою, хоч підборіддя трохи й псувало його обличчя. Він, певно, й сам пам'ятав про свою вроду, бо відзначався охайністю і взагалі одягався зі смаком. Що ж до Білла, то його фігура була просто-таки могутня, а обличчя, хай і не таке тонке та бліде, як у Клеггерта, також випромінювало внутрішнє світло, хоч джерело того світла, можливо, було й інше. Смаглявий рум'янець на його щоках осявало чисте полум'я його душі.
Разючий контраст! І коли в щойно описаній сцені профос кинув репліку "Бо в гарних людей усе виходить гарно", він, певно, виказав себе цією шпилькою, признався ненароком, що з першого ж погляду незлюбив Біллі за його рідкісну юнацьку вроду.
Власне, заздрість і ненависть, пристрасті, непідвладні здоровому розумові, можуть народжуватись у парі, як Чанг і Енг 1. Невже ж заздрість така бридка почвара? Треба гадати, що так. Бо коли чимало притягнутих до суду смертних, сподіваючись полегшити свою долю, зізнається в найстрахітливіших злочинах, то хто з них і коли відверто признавався в заздрості? Скрізь у ній вбачають щось ганебніше за най-брудніший злочин. Тож кожен заперечує її в собі та в інших і навіть найсправедливіші схильні не вірити тим, хто приписує її інтелігентній людині.
Та оскільки вона гніздиться в серці, а не в мозку, то навіть найбільші мудреці не застраховані від неї.
Клеггертова заздрість, проте, вибивалася поза звичні рамки. До неї не долучався страх, подібний до того, що спотворював обличчя Саулові, коли його змагали розпачливі думки про вродливого юнака Давида. Клеггертова заздрість мала глибше коріння. Він косо дивився на вроду Біллі, міцне його здоров'я та щиру молодечу життєрадісність насамперед тому, що все те, так би мовити, відповідало Білловій душі, адже хлопець — Клеггерт чув це нутром — у .своїй простоті ніколи не таїв проти когось зла, та й сам ще не відчув ного гадючого жала. Клеггерт ставив Біллі над усіма Морськими Богами саме завдяки духові, ще жив у особі молодого моряка й зорив з його блакитних очей, як із вікон, завдяки отому невимовному, що творило ямки на рум'яних його щоках, додавало м'язам пружності й іскрилося в золотому його волоссі. Серед усієї команди, за винятком однієї людини, хіба що тільки нрофос здатний був по-справжньому оцінити Біллову душевну щирість та привабливість, і через це шал у його грудях тільки дужче розпалювався, зазнаючи всіляких потаємних відмін і хвилинами прохоп-люючись цинічною погордою — погордою до наївності. Мовляв, ото заслуга— не мати в собі нічого іншого, крім наївності! А проте, дивлячись на Біллі як естет, він бачив його чарівність, відвагу та безжурність і сам охоче поділив би з юнаком його душевне багатство, якби остаточно не зневірився в собі.