— На землю — швидко!
Бранці пірнули в багно, а Білл побіг, тримаючи гвинтівку на рівні пояса, поводячи нею в різні боки, немов пожежним шлангом, і поливаючи все безперервним автоматним вогнем. За ярд над землею вирував вогненний смерч, який дугою розходився перед ним. У тумані лунали зойки й крики; зрештою, заряд його гвинтівки вичерпався. Білл відкинув її і витяг пістолет. Двоє вартових лежали непорушно, а третій був поранений і встиг вистрілити, втім погано прицілившись, перш ніж Білл спопелив і його.
— Непогано,— сказав він, зупиняючись і важко дихаючи. — Шість із шести.
З вервечки бранців долинали глухі стогони, і Білл осудливо позирнув на трьох чоловіків, які не розпласталися долі, коли він скомандував.
— Що з тобою? — спитав він, копнувши одного черевиком. — Ніколи не був у бою?
Але той не відповів — перед ним лежав труп.
— Ніколи... — відказав інший, задихаючись від болю. — Приведи санітара, мене поранено, там попереду є санітар. Ох, ох, і чому я не залишився на "Фанні Хілл"! Лікаря...
Білл насупився, побачивши три золоті кружечки лейтенанта, нахилився і обтер бруд з обличчя пораненого.
— Це ти! Начальник пральні! — вигукнув він у гніві, піднімаючи зброю, щоб добити його.
— Ні, ні! — простогнав лейтенант, упізнавши Білла. — Начальника пральні більше немає, його змило в каналізацію! Це я, твій добрий пастир, приніс тобі благословення Агури Мазди, мій сину. Чи читав ти щодня перед сном Авесту..?
— Ба! — вигукнув Білл. Він уже не міг його пристрелити і відійшов до третього пораненого.
— Привіт, Білле,— пролунав слабкий голос. — Старий я, певно став, рефлекси притупилися... Не можу тебе винити за те, що підстрелив мене, треба було впасти в багно, як інші...
— Ти диявольськи правий, треба було,— мовив Білл, вдивляючись у знайоме до ненависті ікласте обличчя. — Ти помираєш, Убивайло, ти заслужив це.
— Знаю,— мовив Убивайло і закашлявся. Його очі заплющилися.
— Станьте колом,— вигукнув Білл. — Медика сюди. Вервечка бранців вигнулася, всі дивилися, як санітар один по одному обстежує поранених.
— Лейтенантові досить накласти пов'язку на руку,— мовив він. — Лише поверхневі опіки. А той кремезень із іклами своє віджив.
— Можеш відтягнути його кінець? — спитав Білл.
— На якись час. Не знаю, як надовго.
— То відтягни. — Білл обвів поглядом коло бранців. — Як-небудь можна познімати це залізяччя? — спитав він.
— Без ключів — неможливо,— відповів кремезний піхотний сержант,— а ящірки про них і не думали. Доведеться носити нашийники, доки повернемося в табір. Як це ти ризикнув власною шиєю, щоб урятувати нас?
— Хто тобі казав, що я хотів рятувати вас? — вишкірився Білл. — Я був голодний і гадав, що ви несете з собою їжу.
— Так воно і є,— сказав сержант із полегкістю. — Тепер я розумію, чому ти наважився.
Білл відкрив консервну бляшанку і занурив у неї обличчя.
Розділ V
Труп мертвого бранця відрізали від ланцюга, і двоє чоловіків, один попереду, а другий позаду пораненого Убивайла, хотіли зробити те саме з ним. Білл умовляв їх, пояснював, який гуманний вчинок — винести свого товарища, і вони погодилися, після того, як він загрозив підсмажити їм п'яти. Поки закуті чоловіки їли, Білл відрізав дві гнучкі тички і зробив з них і трьох пожертвуваних курток ноші. Він віддав трофейні гвинтівки сержантові і найнадійнішим на вигляд бойовим ветеранам, залишивши одну собі.
— Є якийсь шанс пробитися до своїх? — спитав Білл сержанта, який дбайливо обирав вологу зі своєї рушниці.
— Все може бути. Ми підемо тим самим шляхом, яким прийшли, досить легко іти по слідах, коли всі волочать ноги. Зустрічних веніанців відразу вбивати, аби вони не сповістили інших. Коли почуємо звуки бою, спробуємо знайти спокійне місце, а тоді — на прорив. Шанси, що нам пощастить прорватися,— п'ятдесят на п'ятдесят.
— У всіх нас зараз кращі шанси, ніж годину тому.
— Ще б пак. Але чим довше ми ошиватимемось тут, тим вони гіршатимуть.
— Рушаймо.
Іти по сліду було навіть легше, ніж Білл гадав, і ще до обіду вони почули перші відлуння стрілянини: далеке гримотіння. Єдиного поміченого веніанця тут-таки пристрелили. Білл оголосив привал.
— їжте досхочу, потім викидайте харчі,— мовив він. — Передайте далі. Скоро доведеться бігти,— і пішов провідати, як себе почуває Убивайло.
— Кепсько... — видихнув Убивайло із сполотнілим обличчям. — Це кінець, Білле,.. я знаю... вже не нажахати мені жодного новобранця... не стояти в черзі за платнею... вже нікого не вдарю по пиці... прощавай, Білле, ти справжній товариш... так піклуватись про мене...
— Радий, що ти так вважаєш, Убивайле. То, може, ти зробиш мені послугу?
Він покопирсався в кишенях помираючого, знайшов записник унтер-офіцера, розкрив його і нашкрябав на чистій сторінці. — Ти не проти підписати це заради давньої дружби, Убивайле?
Масивна нижня щелепа відвалилася, злі червоні очі широко розплющилися.
— От поганець! І треба ж було йому померти саме зараз,— з досадою сказав Білл. Після недовгих роздумів він видавив трохи чорнила на пучку великого пальця Убивайла і приклав його до паперу, щоб лишився відбиток.
— Санітара! — вигукнув він, і лінія чоловіків вигнулася, щоб санітар зміг наблизитись. — Як ти гадаєш, що з ним?
— Врізав дуба,— сказав санітар після професійного огляду.
— За мить до смерті він заповів мені свої ікла, написав це ось тут, бачите? Це справжні штучно вирощені ікла — вони коштують купу грошей. Можна їх пересадити?
— Звісно, якщо їх видалити і заморозити протягом найближчих дванадцяти годин.
— Це не проблема, ми просто понесемо тіло з собою,— він зміряв важким поглядом двох носіїв, помацуючи свій пістолет — ті не стали заперечувати. — Приведіть сюди цього лейтенанта.
— Капелане,— звернувся до нього Білл, простягаючи йому аркуш паперу,— мені потрібен тут підпис офіцера. Незадовго перед смертю цей чоловік продиктував свою останню волю, але в нього забракло сили підписати її, тож він приклав до неї палець. А тепер пишіть, що ви бачили, як він зробив це, ствердіть, згідно закону, а тоді підпишіть.
— Але я не можу зробити це, сину мій. Я не бачив, як цей бідолаха прикладав палець і хр-р-р...