Він вийняв з полотняного мішка хліб, десяток червоних помідорів, шматок бессарабського сиру "бринзи" і пляшку з прованською олією. Сіль була в нього зав'язана у вузлик ганчірочки сумнівної чистоти. Перед їдою старий довго хрестився й щось шепотів. Потім він розламав окраєць хліба на три нерівні частини: одну, найбільшу, він простягнув Сергієві (малий росте — йому треба їсти), другу, трохи меншу, залишив для пуделя, найменшу взяв собі.
— В ім'я отця і сина. Очі всіх на тя, господи, уповають,— шепотів він, метушливо розподіляючи порції й поливаючи їх з пляшки олією.— Їж, Сергійку!
Не поспішаючи, повільно, мовчки, як їдять справжні трударі, взялися троє до свого скромного обіду. Чути було тільки, як жували три пари щелепів. Арто їв свою частку осторонь, простягнувшись на череві й поклавши на хліб обидві передні лапи. Дідусь і Сергій по черзі мочали в сіль спілі помідори, з яких стікав по їхніх губах і руках червоний, наче кров, сік, і заїдали їх сиром та хлібом. Наївшись, вони напилися води, підставляючи під струмінь джерела бляшаний кухоль. Вода була прозора, гарна на смак і така холодна, що кухоль навіть запотів ззовні. Денна спека й довгий шлях стомили артистів, які повставали сьогодні, коли ще й на світ не зазоріло. У дідуся злипалися очі, Сергій позіхав і потягався.
— Що, братику, може, нам лягти поспати хвилинку? — спитав дідусь.— Дай-но, я ще раз водиці поп'ю. Ух, добре! — крекнув він, відтуляючи рота од кухля й важко переводячи дух, тим часом як світлі краплини стікали з його вусів і бороди.— Якби я був царем, то весь час пив би цю воду... з ранку й до ночі! Арто, ісі сюди! Ну ось, бог наситив, ніхто не вкмітив, а хто й додивився — не розгнівився... О-ох-хо-хо!
Старий і хлопчик лягли поруч на траві, підмостивши під голови свої старі піджаки. Над їхніми головами шуміло темне листя корячкуватих, розлогих дубів. Крізь нього синіло чисте блакитне небо. Струмок, що збігав з каменя на камінь, дзюркотів так одноманітно й так скрадливо, наче заворожував когось своїм заколисливим лепетом. Дідусь якийсь час перевертався, кректав і казав щось, але Сергієві здавалося, наче голос його лунає з якоїсь м'якої й сонної далини, а слова були незрозумілі, мов у казці.
— Першим ділом,— куплю тобі костюм: рожеве трико із золотом... туфлі теж рожеві, атласні... У Києві, в Харкові чи, приміром, скажімо, в місті Одесі — там, братику, о які цирки!... Ліхтарів видимо-невидимо... Все електрика горить... Люду, може, тисяч із п'ять, а то й більше... хіба я знаю? Прізвище ми тобі вигадаємо неодмінно італійське. Що воно за прізвище—Єстифєєв чи, скажімо, Лодижкін? Казна-що — нема ніякої в ньому уяви. А ми тебе в афіші запустимо — Антоніо чи, приміром, теж добре — Енріко або Альфонзо...
Далі хлопчик нічого не чув. Ніжна й солодка дрімота охопила його, скувавши і знесиливши його тіло. Заснув і дідусь, втративши раптом нитку своїх улюблених післяобідніх думок: про блискуче циркове майбутнє Сергія. Один раз йому крізь сон здалося, що Арто на когось гарчить. На мить у його затуманеній голові промайнув напівсвідомий і тривожний спогад про зловісного двірника в рожевій сорочці, але, розморений сном; утомою і спекою, він не зміг встати, а тільки ліниво, із заплющеними очима, гукнув на собаку:
— Арто... куди? Я т-т-тобі, бродяго!
Але думки його одразу ж сплуталися і розпливлися в тяжких і безформених видіннях.
Розбудив дідуся Сергіїв голос. Хлопчик бігав туди й сюди по той бік струмка, пронизливо свистів і голосно гукав, стурбовано і злякано:
— Арто, ісі! Назад! Ф'ю, ф'ю, ф'ю! Арто, назад!
— Ти чого, Сергію, репетуєш? — незадоволено спитав Ло-дижкін, над силу розправляючи затерплу руку.
— Собаку ми проспали, ось чого! — роздратованим голосом грубо відповів хлопчик.— Пропав собачка.
Він пронизливо свиснув і ще раз закричав протягло:
— Арто-о-о!
— Дурниці ти вигадуєш! Повернеться,— сказав дідусь. Проте він швидко підвівся й заходився кликати собаку сердитим, сиплим зо сну, старечим фальцетом:
— Арто, сюди, собачий сину!
Він квапливо, дрібними, непевними кроками перебіг через міст і піднявся вгору по шосе, не перестаючи гукати собаку. Перед ним лежало видне окові на півверсти, рівне, яскраво-біле полотно дороги, але на ньому — жодної постаті, жодної тіні.
— Арто! Ар-то-ши-ку! — жалібно завив старий. Але раптом він зупинився, нахилився низько до дороги й сів навпочіпки.
— Та-ак, ось воно яке діло виходить! — мовив старий ослаблим голосом.— Сергію! Сергійку, ходи-но сюди.
— Ну, що там іще? — грубо відгукнувся хлопчик, підходячи до Лодижкіна.— Учорашній день знайшли?
— Сергійку... що це таке?.. Оце ось, що воно таке? Ти розумієш?— ледь чутно питав старий.
Він дивився на хлопчика жалісними, розгубленими очима, його рука, показуючи на землю, ходила на всі боки.
На дорозі, в білому поросі валявся чималий шмат ковбаси, а поряд із ним в усіх напрямах відбилися сліди собачих лап.
— Адже вкрав собаку, падлюка! — злякано прошепотів дідусь, усе ще сидячи навпочіпки.— Ніхто, як він,— діло ясне... Пам'ятаєш, допіру біля моря він усе ковбасою підгодовував.
— Діло ясне,— похмуро і з люттю повторив Сергій.
Широко розплющені дідусеві очі раптом сповнилися великими слізьми й швидко закліпали. Він затулив їх руками.
— Що ж нам тепереньки робити, Сергійку? Га? Робити нам тепер що? — питав старий, погойдуючись туди й сюди і безпорадно схлипуючи.
— Що робити, що робити? — сердито передражнив його Сергій.— Уставайте, дідусю Лодижкін, ходімо!..
— Ходімо,— журливо й покірно повторив старий, підводячися з землі.— Ну що ж, ходімо, Сергійку!
Втративши терпець, Сергій загримав на старого, як на маленького:
— Годі вам, діду, дурня клеїти. Де це, справді, бачено, щоб чужих собак заманювати? Чого ви очима на мене лупаєте? Хіба не правду я кажу? Просто прийдемо та й скажемо: "Подавай назад собаку!" А як ні — до мирового, та й край.
— До мирового... еге ж... звісно... Це правильно, до мирового...— з безтямною, гіркою усмішкою повторював Лодижкін. Але очі в нього конфузливо забігали.— До мирового... еге ж... Тільки ось що, Сергійку... не виходить це діло... щоб до мирового...