Дідусь скинув картуз. Обличчя його набрало поштивого, сирітського виразу.
— Скільки вашій милості буде завгодно, пані, ваше високо-превосходительство.. Ми люди маленькі, нам кожен дар благо... Ачей, самі старенького не скривдите…
— Ах, який ви безтолковий! Тріллі, в тебе заболить горлечко. Та зрозумійте ж ви, собака ваш, а не мій. Ну, скільки? Десять? П'ятнадцять? Двадцять?
— А-а-а! Хочу-у! Дайте собаку, дайте собаку,— верещав хлопчик, штовхаючи лакея в круглий живіт ногою.
— Тобто... пробачте, ваше сіятельство,— запнувся Лодижкін.— Я — людина стара, дурна... Одразу мені й не збагнути... до того ж і глухуватий трохи... тобто як це ви зволите говорити?.. За собаку?
— Ах, боже мій!.. Ви, здається, навмисне прикидаєтеся ідіотом?— скипіла дама.— Няню, дайте швидше Тріллі води! Я вас питаю людською мовою, за скільки ви хочете продати вашого собаку? Розумієте, вашого собаку, собаку...
— Собаку! Соба-аку! — зайшовся ще голосніше хлопчик. Лодижкін образився й надів на голову картуза.
— Собаками, пані, не торгую,— сказав він холодно й з гідністю.— А цей пес, добродійко, можна сказати, нас двох,— він показав великим пальцем через плече на Сергія,— нас двох годує, напуває й одягає. І ніяк це неможливо, щоб, наприклад, про дати.
Тріллі тим часом кричав з пронизливістю паровозного свистка. Йому подали склянку води, але він люто виплеснув її в обличчя гувернантці.
— Та послухайте ж, безумний старий!.. Немає такої., речі, яка не продавалася б,— наполягала дама, стискаючи собі, скроні долонями.— Міс, витріть швидше обличчя й дайте мені мій мігренін. Може, ваш собака коштує сто карбованців? Ну, двісті? Триста? Та відповідайте ж, істукан! Лікарю, скажіть йому що-небудь, ради бога!
— Збирайся, Сергію,— похмуро пробубонів Лодижкін.— Істу-ка-н... Арто, ходи сюди!..
— Е-е, постривай-но, шановний,— начальственим басом протягло мовив пан у золотих окулярах.— Ти краще не виламувався б, мій любий, ось що я тобі скажу. Собаці твоєму десять карбованців красна ціна, та ще й разом із тобою на додачу... Ти подумай, віслюче, скільки тобі дають!
— Уклінно вам дякую, пане, а тільки...— Лодижкін, крекчучи, завдав шарманку на плечі.— Тільки ніяк це діло не виходить, щоб, значить, продавати. Ви вже краще десь іншого собачку пошукайте... Бувайте здорові... Сергію, ходи вперед!
— А паспорт у тебе є? — раптом грізно заревів лікар.— Я вас знаю, каналії!
— Двірник! Семене! Женіть їх геть! — закричала з спотвореним люттю обличчям пані.
Похмурий двірник у рожевій сорочці із зловісним виглядом наблизився до артистів. На терасі зчинився страшенний різноголосий гамір: несамовито ревів Тріллі, стогнала його мати, скоромовкою голосили нянька, з піднянькою, густим, басом, наче розлючений джміль, гув лікар. Але дідусь і Сергій уже не мали часу подивитися, чим усе де скінчиться. З переляканим украй пуделем вони майже побігли до воріт. А слідом за ними йшов двірник, підштовхуючи ззаду, в шарманку, й казав погрозливим тоном:
— Вештаєтеся тут, лабарданці! Ще дякуй богові, що по шиї, старий хрін, не заробив. А іншим разом прийдеш,— так і знай, панькатися з тобою не стану, дам по потилиці і потягну до пана урядника. Шантрапа!
Довго старий і хлопчик ішли мовчки, але раптом, ніби змовившись, глянули один на одного й засміялися: спочатку зареготав Сергій, а потім, дивлячись на нього, але трохи ніяково, усміхнувся й Лодижкін.
— Що, дідусю Лодижкін? Ви все знаєте? — піддражнив його лукаво Сергій.
— Атож, братику. Спіймали ми з тобою облизня,— похитав головою старий шарманщик.— Уїдливий, одначе, хлопчисько... Як його, такого, викохали, дідько його візьми? Скажіть, будь ласка: двадцять п'ять чоловік довкола нього танці витанцьовують. Коли б ото моя воля, я прописав би йому іжу. Подавай, каже, собаку? Це що ж? Він і місяця з неба захоче, то подавай йому й місяць? Ходи сюди, Арто, ходи, мій собаченько. Ну та й деньок сьогодні видався. Дивина, та йгоді!
— Куди вже краще! — єхидничав Сергій.— Одна пані одежу подарувала, друга карбованця дала. Все ви, дідусю Лодижкін, наперед знаєте.
— А ти помовч, пуцьвірінку,— добродушно огризнувся старий.— Як від двірника дряпав, пам'ятаєш? Я думав, що й не дожену тебе. Серйозний чолов'яга — цей двірник.
Вийшовши з парку, бродяча трупа зійшла стрімкою, сипучою стежкою до моря. Тут гори, відступивши_ трохи назад, дали місце неширокій пласкій смузі, вкритій рівним, обточеним прибоєм камінням, об яке тепер_з тихим шелестом лагідно плеска-лося море... Сажнів за двісті від берега, перекидалися у воді дельфіни, показуючи на мить свої жирні, круглі спини. Вдалині на обрії, там, де голубий атлас моря облямовувала темно-синя оксамитна стрічка, нерухомо стояли стрункі, ледь-ледь рожеві на сонці вітрила рибальських човнів.
— Отут і скупаємося, дідусю Лодижкін,— рішуче сказав Сергій, На ходу він уже встиг, стрибаючи то на одній, то_ на другій нозі, стягти з себе панталони.— Давай-но я тобі підсоблю орган зняти.
Він швидко роздягся, лунко ляснув себе долонями по голому, шоколадному від загару тілу й кинувся у воду, здіймаючи круг себе горби киплячої піни.
Дідусь роздягався не поспішаючи. Прикрившись долонею від сонця і мружачись, він з любовною усмішкою дивився на Сергія.
"Нічого собі росте парубійко,— думав Лодижкін,— дарма, що кощавий,— ген усі ребра видно, а все-таки буде хлопець дужий".
— Гей, Сергійку! Ти надто далеко не запливай. Морська свиня потягне.
— А я її за хвіст! — відгукнувся здаля Сергій.
Дідусь довго стояв на осонні, мацаючи в себе під пахвами. У воду він зійшов дуже обережно й, _ перше ніж пірнути, старанно змочував собі червоне лисе тім'я й запалі боки. Тіло в нього було жовте, в'яле й безсиле, ноги — навдивовижу тонкі, а спина. з випнутими гострими лопатками була згорблена від довголітнього носіння шарманки.
— Дідусю Лодижкін, погляньте! — гукнув Сергій.
Він перевернувся у воді, закинувши собі ноги через голову. Дідусь, який уже вліз у воду до пояса й присідав у ній з блаженним кректанням, гукнув тривожно:
— Ну, а ти не пустуй, порося. Гляди-но! Я т-тобі!
Арто несамовито гавкав і стрибав на.березі. його турбувало, що хлопчик заплив так далеко. "Навіщо показувати свою хоробрість?— хвилювався пудель.— Є земля — то й ходи по землі. Куди спокійніше".