— А що ж ми, йолопи, чи що, жити в горах і не їсти такого м'яса,— говорив Орозкул.
— Правда, чого ж ми тут живемо,— підтакував СейЧ дахмат.
Усі хвалили м'ясо Рогатої матері-олениці: і баба, і тітка Бекей, і Гульджамал, і навіть дід Момун. Хлопчикові теж тицяли й подавали на тарілці м'ясо й інші страви. Але він одмовлявся, і, бачачи, що він нездужає, п'яні дали йому спокій.
Хлопчик лежав, зціпивши зуби. Йому здавалося, що так легше буде стримати нудоту. Та ще більше мучило його усвідомлення своєї безпорадності, те, що несила було щось вдіяти з цими людьми, які вбили Рогату матір-олени-цю. І в своєму дитячому праведному гніві, в розпачі хлопчик придумував усілякі способи помсти, як би він міг їх покарати, примусити зрозуміти, яке страхітливе злодіяння вони вчинили. Але нічого кращого не міг придумати, як тільки подумки покликати на допомогу Кулубека. Еге ж, того самого хлопця в солдатському бушлаті, що приїжджав з молодими шоферами по сіно тої хуртовинної ночі. Це була єдина людина з усіх, кого знав хлопчик, хто міг би подолати Орозкула, сказати йому всю правду в очі.
... На поклик хлопчика Кулубек примчав на вантажній машині, вискочив з кабіни з автоматом напоготові:
— Де вони?
— Там вони!
Побігли вдвох до хати Орозкула, шарпнули двері.
— Ні з місця! Руки вгору! — грізно наказав Кулубек з порога, націлюючись автоматом.
Всі отетеріли. Заціпеніли від страху хто де сидів. Шматки позастрявали їм у горлянках. З маслаками в масних руках, з масними щоками й масними ротами, нажерті, п'яні, вони не могли навіть ворухнутися.
— Ану, встань, гадино! — Кулубек приставив автомат до скроні Орозкула, і той затрусився весь, затинаючись, упав до ніг Кулубека.
— Зми-ло-ло-сердься, не-не вбивай ме-ме-мене! Та Кулубек був невблаганний.
— Виходь, гадино! Кінець тобі! — Міцного штурхана він дав під жирну задницю Орозкулові, примусив його підвестися, вийти з дому.
І всі, хто був, перелякані й мовчазні, вийшли в двір.
— Ставай до стіни! — наказав Кулубек Орозкулові.— За те, що ти вбив Рогату матір-оленицю, за те, що ти вирубав їй роги, на яких вона приносила колиску,— тобі смерть!
Орозкул упав у пилюку. Почав повзати, вити, стогнати:
— Не вбивайте, в мене ж і дітей немає. Сам я на всьому світі. Ні сина в мене, ні дочки...
Де й поділися його зарозумілість, його пиха! Жалюгідний і нікчемний боягуз. Такого навіть убивати не схотілося.
— Гаразд, не будемо вбивати,— сказав хлопчик Кулу-бекові.— Але нехай цей чоловік піде звідси геть і більше ніколи не повертається. Не потрібен він тут. Нехай іде геть.
Орозкул підвівся, підтягнув штани і, боячись озирнутись, затюпав геть — тлустий, одутлий, з обвислим галіфе. Та Кулубек зупинив його:
— Стривай! Ми тобі скажемо останнє слово. У тебе ніколи не буде дітей. Ти злий і негідний чоловік. Тебе ніхто тут не любить. Тебе не любить ліс,, ні одно дерево, навіть жодна травинка тебе не любить. Ти фашист. Геть звідси — і щоб назавжди. Ану, хутчій!
Орозкул побіг не оглядаючись.
— Шнель! Шнель! — реготав йому вслід Кулубек і для страху пальнув з автомата в повітря.
Радів хлопчик і святкував перемогу. А коли Орозкул зник з очей, Кулубек сказав іншим, що винувато стояли біля дверей:
— Як же ви жили з такою людиною? І не соромно вам? Хлопчик відчув полегшення. Звершено справедливий
суд. І так він повірив у свою мрію, що забув, де він, з якої нагоди пиячили в домі Орозкула.
...Вибух реготу вернув його з того блаженного стану. Хлопчик розплющив очі, прислухався. Діда Момуна в кімнаті не було. Вийшов, мабуть, кудись. Жінки, прибирали посуд. Готувалися подавати чай. Сейдахмат щось голосно розповідав. Його слухали й сміялися.
— Ну, і що далі?
— Розповідай!
— Ні, слухай, ти розкажи, ти повтори ще раз,— мало не вмираючи од сміху, просив Орозкул.— Як ти його налякав? Ой, не можу!
— Так отож,— Сейдахмат охоче заходився знову все переповідати.— Тільки ми почали під'їжджати до маралів, а вони стояли на узліссі, всі три. Тільки ми прив'язали коч ней до дерев, старий мій раптом хапає мене за руку. "Не можемо,— каже,— ми стріляти маралів. Ми — бугинці, діти Рогатої матері-олениці!" А сам дивиться на мене, як дитина. Благає очима. А я — хоч стій, хоч падай —1 сміх мене душить. Та не засміявся. А, навпаки, так це серйозно. "Ти що,— кажу,— в тюрму хочеш попасти?" — "Ні",— каже він. "А ти знаєш, що це байські казки, вигадані в темні байські часи, щоб ото бідняків залякувати?" А він тоді й рота роззявив. "Та що ти?" — каже. "Отож-то,— кажу,— ти ці балачки облиш, а ні — то не подивлюся, що старий, напишу на тебе куди слід". — — Ха-ха-ха} — зареготали всі присутні. . І найдужче Орозкул. Уже хто, а він реготав собі в усо-лоду.
— Ну, а тоді підкрадаємося ми. Інший би звір давно шугонув би, і сліду не стало, а ці недоумки марали не тікають, ніби й не бояться нас. Ну, тим краще, думаю,— вихваляючись, розповідав п'яний Сейдахмат.— Я попереду з рушницею. Старий за мною. І тут мене сумнів узяв. У житті я ще й горобця не підстрелив. А тут таке діло. Не влучу — рвонуть по лісі, і шукай їх. Спробуй дожени їх. Утечуть за перевал. Кому це треба, таку дичину упускати? А старий у нас мисливець, на ведмедя ходив колись. Я йому й кажу: "Ось тобі рушниця, старий, стріляй". А він нізащо! "Сам,— каже,— стріляй". А* я йому: "Та я ж п'яний",— кажу. А сам хитаюся, наче на ногах не встою. А він бачив, коли ми вивезли дерево з річки, з вами ж разом пляшечку розпили. От я й прикинувся.
— Ха-ха-ха!..
— "Я не влучу,— кажу,— й втечуть марали, вдруге не вернуться. А нам з порожніми руками не варто повертатися. Сам знаєш. А то дивись. Чого нас сюди послали?" Мовчить, а рушниці не бере. "Ну,— кажу,— як хочеш". Кинув я рушницю і ніби пішов собі. Він за мною. "Мені,— я кажу,— однаково, вижене мене Орозкул, піду в радгосп працювати. А ти куди на старість?" Мовчить. І я так собі, потихеньку, для картини ніби:
З рудих, рудих гір
Я приїхав на рудому жеребці.
Гей,'рудий купче, одчиняй двері!..
— Ха-ха-ха!..
— Повірив, що я й справді п'яний, Пішов по рушницю.
Я теж вернувся. Поки ми сперечалися, марали відійшли трохи далі. "Ну,— кажу,— дивись, утечуть, не доженеш. Стріляй, поки вони не налякані". Взяв старий рушницю. Почали підкрадатись. А він усе шепоче, як несповна розуму: "Прости мене, Рогата мати-оленице, прости..." А я йому своє: "Дивись,— кажу,— промажеш — тікай разом з маралами куди очі бачать, краще не вертайся".