А в шіралджинах тихо, і вони не затуляють неба. Отакі вони, шіралджини, що пахнуть гарячими соснами...
І ще всяку всячину знав він про трави. До сріблистої ковили, що росла на заплавній луці, він ставився поблажливо. Вона химерна, ковила! Вітряна голова. її м'яке, шовковисте волоття без вітру жити не може. Тільки й жде — Куди повіє, туди й хилиться. І вклоняються всі волотки як один, уся лука, неначе по команді. А як дощ піде або гроза почнеться, не знає ковила, куди й приткнутися. Хилитається, никне, припадає до землі. Якби ноги були, втекла б, мабуть, куди очі бачать... Але то вона прикидається. Вщухне гроза, і знову легковажна ковила на вітрі — куди вітер, туди й вона...
Сам, без друзів, хлопчина жив у колі тих нехитрих речей, які його обступали, і хіба що тільки автокрамниця могла примусити його забути про все й прожогом бігти до неї. Що вже й казати, автокрамниця — це тобі не каміння й не трави якісь. Чого там тільки немає, в автокрамниці!
Коли хлопчик добіг до домівки, автокрамниця вже під'їжджала до двору, за будинками. Будинки на кордоні стояли фасадом до річки, подвір'я спадисто спускалося просто до берега, а по той бік річки, зразу од розмитого яру, круто підіймався ліс по горах, так що під'їзд до кордону був єдиний — за будинками. Коли б не добіг хлопчина вчасно, ніхто б і не знав, що автокрамниця вже тут.
Чоловіків на той час не було нікого, всі порозходилися ще зранку. Жінки поралися дома. Але він зненацька пронизливо загукав, підбігаючи до одчинених дверей:
— Приїхала! Машина-магазин приїхала!
Жінки сполошилися. Кинулися шукати заховані гроші. І метнулися з хати, випереджаючи одна одну. Баба і та його похвалила:
— От який він у нас окастий!
Це хлопчикові полестило, наче він сам привів автокрамницю. Він був щасливий від того, що приніс їм цю новину, від того, що разом з ними кинувся на задвірок, від того, що разом з ними товпився біля одчинених дверець автофургона. Але тут жінки зразу забули про нього. їм було не до нього. Товари всякі — очі розбігалися. Жінок було всього три: баба, тітка Бекей — сестра його матері, дружина найголовнішої людини на кордоні, об'їждчика Орозкула,— і дружина підсобного робочого Сейдахмата — молода Гульджамал із своєю дівчинкою на руках. Усього три жінки. Але вони так метушилися, так перебирали й перерили товари, що продавцеві автокрамниці довелося зажадати, щоб вони стали в чергу й не торохтіли всі разом.
Проте його слова не дуже-то вплинули на жінок. Спершу вони хапали все підряд, потім почали вибирати, а'дйлі повертати відібране. Одкладали, приміряли, сперечалися, сумнівалися, десятки разів перепитували про те ж саме. Одне їм не подобалося, друге було дороге, третє не того кольору... Хлопчик стояв збоку. Йому стало скучно. Зникло сподівання чогось незвичайного, зникла та радість, яку він відчув, коли побачив на горі автокрамницю. Автокрамниця нараз перетворилася в звичайну машину, напхану купою всілякого мотлоху.
Продавець хмурився: не видно було, щоб ці жінки мали намір хоч щось купити. Чого він їхав сюди так далеко, по горах?
Так воно й вийшло. Жінки почали відступати, запал їхній спав, вони ніби потомилися. Чомусь навіть стали виправдуватися — чи то одна перед одною, чи то перед продавцем. Баба перша поскаржилася, що грошей немає. А як грошей немає в руках — товару не візьмеш. Тітка Бекей не зважувалась купити щось дороге без чоловіка. Тітка Бекей — найнещасніша з усіх жінок на світі, бо в неї немає дітей, за те й лупцює її під п'яну руку Орозкул, тому й дід мучиться: тітка ж Бекей — його, дідова, дочка. Тітка Бекей щось узяла із дріб'язку і дві пляшки горілки. Ну й даремно, здуру — самій же гірше буде. Баба не втрималась.
— Чого ж ти біду сама на себе накликаєш?—засичала вона, щоб продавець не почув.
. — Сама знаю,— коротко одрізала тітка Бекей.
— Ну й дурна,— ще тихше, але зловтішно прошепотіла баба. Коли б не було продавця, як би вона зараз вичитала тітці Бекей. Ох, вони ж і сваряться!..
Виручила молода Гульджамал. Вона заходилася' пояснювати продавцеві, що її Сейдахмат збирається незабаром до міста, в місті гроші потрібні будуть, тому не може вона розщедрюватися.
Отак вони потопталися коло автокрамниці, товару купили "на копійку", як сказав продавець, і розійшлися по домівках. Ну, хіба це торгівля? Продавець плюнув услід жінкам і заходився збирати розкидані товари, щоб сісти за кермо й поїхати. І в цю мить він помітив хлопчика.
— Ти чого, вухатий? — спитав він. У хлопчика були відстовбурчені вуха, тонка шия й велика кругла голова.— Купити хочеш? То скоріше, а то зачиню. Гроші є?
Продавець питав так, аби спитати, але хлопчик відповів шанобливо:
— Ні, дядю, грошей немає,— і похитав головою.
— А я гадаю, що є,— з удаваним недовір'ям спроквола вимовив продавець.— Ви ж тут усі багачі, тільки прикидаєтесь бідняками. А в кишені в тебе що, хіба не гроші?
— Ні, дядю,— як і раніше, щиро й серйозно відповів хлопчик і вивернув драну кишеню. (Друга кишеня була наглухо зашита).
— Виходить, розгубив ти свої гроші. Пошукай там, де бігав. Знайдеш.
Вони помовчали.
— Ти чий будеш? — знову став розпитувати прода-вець.— Діда Момуна, чи що?
Хлопчик кивнув у відповідь,
— Онук його?
— Еге.— Хлопчик знову кивнув.
— А мати де?
Хлопчик нічого не сказав. Йому не хотілося про це говорити.
— Зовсім вона не дає звістки про себе, твоя мати. Сам не знаєш, чи що?
— Не знаю.
— А батько? Теж не знаєш? Хлопчик мовчав.
— Що ж це ти, друже, нічого не знаєш? — жартома дорікнув йому продавець.— Ну, гаразд, якщо так. Держи,— він добув жменю цукерок.— І будь здоров.
Хлопчик засоромився.
— Бери, бери. Не затримуй. Мені їхати пора. Хлопчик поклав цукерки в кишеню й намірився було
бігти за машиною, щоб провести автокрамницю на дорогу. Він покликав Балтека, страшенно лінивого, кудлатого пса. Орозкул усе погрожував застрелити його — навіщо, мовляв, тримати такого собаку. Та дід усе просив не поспішати: треба, мовляв, завести вівчарку, а Балтека завезти кудись і там лишити. Балтекові байдуже було до всього,— наївшись, спав, а голодний завжди підлизувався до кого-небудь, до своїх і чужих без розбору, аби тільки йому щось кинули. Отакий він був, пес Балтек. Та іноді він а нудьги бігав за машинами. Щоправда, недалеко. Тільки розженеться, потім раптом повернеться і потрухикає додому. Ненадійний собака. Але все ж таки бігти з собакою у сто разів краще, аніж без собаки. Який не є, а все ж собака...