Одного разу фазан прилетів раніше, ніж звичайно. Кури ще не виходили в город, хоч двері сарая, де вони жили разом з коровою, були широко прочинені. Поблукавши городом, Білий Нашийник спершу злетів на дах сарая і погрівся в променях скупого, але теплого зимового сонця, потім полетів у двір і сміливо попрямував у сарай до знайомих чубарок. Тут його і застав добряче здивований господар, який пошкодував, що був без рушниці. Фазан безгучно піднявся в повітря і полетів у поле. А господар повернувся в хату, досадуючи на себе. Дружина, навпаки, не поділила його смутку, заявивши, що фазани ті ж кури, тільки дикі, тому їх не стріляти треба, а приручати: менше треба корму, не потрібні будуть курники.
Білий Нашийник став помалу звикати до села. Його бачили то на одному, то на іншому городі. Дійшла чутка про сміливого фазана й до Рощева. Ходити на полювання тепер він не мав часу, але все ж вирішив підстрелити Білого Нашийника. Вийшовши вранці на городи, Рощев швидко розшукав свіжий фазанячий слід. Не підозрюючи небезпеки, Білий Нашийник захопився пошуком насінин соняшника і підпустив до себе мисливця на відстань пострілу. А побачивши його, замість того, щоб злетіти або тікати, він витягся уздовж борозни й щільно притиснувся до землі, на якій не було снігу. Рощев, відчуваючи близькість фазана, йшов сторожко. Ось і грядка соняшників. Далі сліди зникали. Де ж півень? Досвідчений мисливець пильно оглянув усю грядку, але так і не помітив птаха. "Певно, фазан далі пішов і я просто не бачу його сліду",— подумав мисливець і ступив на грядку. Тієї ж миті, голосно кудахкаючи і б'ючи крилами, в небо злетів Білий Нашийник. Від несподіванки Рощев розгубився. Коли ж він нарешті підняв до щоки рушницю, то на прицільній планці замість птаха побачив сонце. В його сліпучому промінні мелькнув і зник фазан. Гримнув невпевнений постріл, і птах каменем упав у чагарники. Зраділий зі своєї несподіваної влучності, Рощев бігом кинувся до місця, де впав фазан. От і вм'ятина на снігу, кілька пір'їн, але де ж півень?
— Все одно не втечеш! — пробурмотів Рощев, хоч фазан був уже далеко.
Дробинка пробила Білому Нашийнику самісінький кінчик крила. Летіти він не міг. Притиснувши обидва крила щільно до боків, фазан біг вистрибом і робив при цьому такі щирокі кроки, що Рощев не встигав за ним. Він уже не йшов, а біг за підранком. Іноді, чіпляючись за кущі, падав, підводився і знову біг. А Білий Нашийник вів його дедалі вище та вище на сопку, де ріс непролазний горішник. Тут були його старі сліди, в яких Рощев швидко й заплутався. Витерши з лоба великі краплі поту, мисливець махнув рукою на втраченого фазана й покрокував назад на село.
А Білий Нашийник тікав далі й далі, поки дістався густих дубових лісів, що простяглися до самої Уссурі. З пробитого дробинкою крила проступала кров, падаючи нечастими краплинками на сніг. Вийшовши на сонячний, майже без снігу, бік урвистої сопки, Білий Нашийник зупинився. Він дуже втомився, боліло поранене крило. Пригрівшись на сонечку, він впав у сторожку дрімоту й у такому стані провів решток дня. Перед заходом сонця старий півень проковтнув кілька жолудів, яких удосталь було на кам'янистій землі, і почав шукати місце для ночівлі. Незабаром він знайшов прихилений до землі кущ леспедеці, обплетений мишачим горошком. Залізши під кущ, Білий Нашийник настовбурчив пір'я і сховав голову під крило, як це іноді роблять свійські кури. Тимчасове пристанище було вельми зручне для ночівлі й майже цілком ховало птаха від стороннього ока. Виказував його тільки довгий хвіст, половина якого залишилася зовні.
Тишу морозяної ночі порушив тихий шурхіт кроків лисиці, яка давно вже скрадалася по сліду пораненого фазана. Ось і кущ леспедеці. У голодної кумасі навіть злегка тремтів хвіст од збудження. Нечутно підійшовши до куща, вона завмерла в нерішучості. З-під куща темнів фазанячий хвіст. Голод заважав лисиці добре розібратися в обстановці, і вона зробила рішучий стрибок. Стрімка хватка — і фазанячий хвіст хрумкнув у пащі лисиці. Ще мить — і фазан опинився б у її зубах. Але Білий Нашийник добре знав свого одвічного ворога, і, коли лисиця знову кинулася до нього, він високо підстрибнув над кущами. Кумася промахнулася. Круто розвернувшись, вона знову кинулася на фазана, який устиг відбігти на кілька кроків, але й тут Білий Нашийник спритно підстрибнув і ошукав лисицю. Та хоч який меткий був Білий Нашийник, хоч як високо стрибав, хвилини його життя були вже злічені, і, здавалося, ніщо не може врятувати його від загибелі. Але шум, який вони зчинили з лисицею в горішнику, привернув увагу двох вовків, що пробігали неподалік. Побачивши лисицю, вовки кинулися на неї з обох боків. Щодуху тікала від них кумася. Металася на всі боки, але таки потрапила у вовчі зуби; Білий Нашийник чудом урятувався, хоч і втратив майже весь свій розкішний хвіст. Він заліз під купу зрубаних кимось дубових гілок і проспав під ними решту ночі.
Аж до весни жив Білий Нашийник у заростях дубняка, харчуючись жолудями та насінням трав. А коли в долинах станув сніг, повернувся у Мокру падь. Ранками, зачувши крик сільських півнів, він відгукувався і збуджено бив крилами. Невдовзі він відшукав стару фазанку, і вони разом збирали в річковому бескиді камінці та літали на ріллю.
Одного разу Білий Нашийник сам прилетів на соєве поле і побачив на межі дивну білу купу. То були хімічні добрива. Тверді дрібні грудочки вдалися фазану кремінцями, і він проковтнув кілька штук, а потім повернувся до своєї фазанки. Млявий і набурмосений, довго сидів біля неї, потім заснув, а коли настав вечір, Білого Нашийника не стало.
Минуло кілька місяців. Шляхом із Капітонівки, що проліг черев соєве поле, якось на стан ішов Рощев. Стомившись, він сів відпочити. Раптом неподалік од нього вийшла з борозни фазанка. Роззирнувшись, вона швидко перебігла курний шлях, а за нею строкатими грудочками котилися прудкі фазанята. Їх було багато. Рощев мовчки дивився їм услід, і добра усмішка осяяла його засмагле обличчя.