Залишивши птахоліт на галяві, майже бігцем кинувся до темно-коричневої "цукрової голови". Хвіртка у металевій огорожі була трохи прохилена й забита снігом. Джо наліг на неї плечем, рипнувши, вона відчинилась, і він, протиснувшись боком, кинувся до входу. Двері були зачинені зсередини, і на східцях лежав незайманий сніг — звечора сюди ніхто не заходив. Обійшовши віллу, Джо вийшов у внутрішній двір.
Свіжорозчищений хідник вів до оранжереї, за склом якої майнула висока фігура господаря. Коли Джо рвонув на себе скляні двері, в лице йому, викликавши новий приступ слабкості, вдарило тепле, задушливе повітря. Оранжерея полум’яніла від квітів найрізноманітніших форм і кольорів. Джо зробив крок, і йому здалося, що в нього темніє в очах. Лише в наступну мить здогадася, що перед ним — чорні тюльпани. Ціла грядка чорних тюльпанів, що були в Місті великою рідкістю і цінилися дуже дорого.
Біля грядки з чорними тюльпанами і порався професор Карл ван Гофф. Коли рипнули вхідні двері, він закляк і, трохи повернувши вбік голову, спостерігав, як Джо йде проходом.
— Ба, у мене гості!.. — Професор випростався, засяяв білими штучними зубами. — Кого я бачу? Приватний детектив власною персоною! Давненько ми з вами не здибувалися, містере Лі!
Рожевощоке обличчя професора було незворушне, спокійно-бадьоре — ніякої тривоги чи бодай неспокою. Навпаки, воно було — сама доброзичливість, ніби його господар оце зустрів свого сусіда, з яким підтримує протягом багатьох років найкращі стосунки.
— Що з вами, детективе? — ван Гофф співчутливо дивився на гостя. — Ви блідий, як сама, даруйте, смерть. Чи, можливо, вона вже й стоїть у вас за плечима, га?
— Зате у вас, професоре, засмагле обличчя.
— О, я чудово відпочив на Гавайських островах! — Він мрійливо похитав головою. — О містере Лі Ви навіть не уявляєте, які там пляжі, яке сонце! А жінки!.. Які історії там траплялися зі мною, які пригоди. Ось одна з них...
— Ваші байки послухаю якось іншим разом, професоре. А зараз мене цікавить лише остання ваша історія, місцева.
Ван Гофф вдав, що нічого не розуміє, і говорив далі спокійно, ніби аж стурбовано:
— А вам, містере Лі, я чув, не повезло. Опинилися у зоні ув’язнення. Ай-ай-ай! Такий здібний детектив, такий борець із злочинністю. Втім, — його обличчя стало ніби співчутливим, — якщо ви бажаєте, я можу легко звільнити вас із домашньої в’язниці. Але для цього ми з вами, дорогий містере Лі, повинні стати друзями. Бо я допомагаю тільки друзям. Друзям, а не ворогам. Сподіваюсь, що цього разу ви завітали до мене не лише для того, щоб милуватися моїми чорними тюльпанами, такими рідкісними в нашому Місті.
Джо хитнувся і, щоб встояти, ширше розставив ноги.
— Що з вами — стурбовано вигукнув професор. — І що з вашою рукою? Ви її, здається, трохи підкоротили? Невже задовга була, га?
— Про своє здоров’я, професоре, я розповім вам якось іншим разом. А зараз мене цікавить одне: де Дженні?
Хоча на рожевому обличчі професора і згущалися тіні, але говорив він спокійно, добре володіючи собою.
— Де Дженні, ви знаєте не гірше мене. Як у давнину казали: на тому світі. Які ще будуть запитання? Зізнаюсь, ви вже мені добряче набридли, детективе.
— Я знаю, що Дженні Стівенс на тім світі. І втрапила вона туди не без вашої допомоги. Точніше, з допомогою одного з ваших маленьких роботів.
— Навряд чи у вас знайдуться докази, детективе. А буйна фантазія ще ніколи і нікого не переконувала.
— Знайдуться чи ні — це інша річ. А зараз я повторюю своє запитання: де Дженні Ленгдон, сестра покійної Дженні Стівенс, — у правій руці Джо тримав пістолет. — Не ворушіться, професоре. Не змушуйте мене вдаватися до пострілу, він може виявитись для вас останнім. Найнятий вами убивця схибив, але я постараюсь не промахнутися. Та спершу, щоб освіжити вашу пам’ять, нагадую: де Дженні Ленгдон, у якої ви купили за тисячу доларів свій лист до Дженні Стівенс?
Професор мовчав, злегка ворушачи губами.
— Я бачу, що ви закохалися в неї, детективе?
— На цей раз ви чудово бачите, професоре. Так, Дженні мені дорога і... і тим гірше для вас, професоре, чи хто там ви є насправді. Я зважусь на все, щоб врятувати дорогу мені людину. На все! — повторив він, зводячи пістолет. — У мене обмаль часу на дискусії, ван Гофф з двома "ф" наприкінці. Або Дженні, або ваше життя, професоре!
Джо хитнувся.
— Вам погано? — вигукнув ван Гофф. — У вас н"а бинтах кров. Може, викликати "швидку допомогу"?
— Я безмежно зворушений вашим прагненням, професоре, мені допомогти. Скажу прямо: мені й справді погано, і тому застерігаю — не тягніть час, ван Гофф! Як тільки я відчую, що можу знепритомніти, я знищу вас, професоре. Знищу, бо іншого виходу в мене не буде. Інакше ви те саме зробите зі мною. То краще — я.
— Розумію вас і... і я згоден. Які ваші умови?
— Умов ніяких! Ведіть мене до Дженні.
— Гаразд, ідіть за мною.
— Одну хвилинку, — спинив його Джо. — Мушу вас застерегти, професоре: при першій же спробі напасти на мене я всаджу у вас увесь свій заряд — десять куль. Половина з них — розривні. Уявляєте, що залишиться від вашого омолодженого тіла? Більше того, якщо мені здасться, тільки здасться підозрілим який-небудь ваш рух, я натискую на гашетку без застереження.
Ван Гофф скрива посміхнувся.
— Я постараюсь триматися надзвичайно делікатно,
— Ведіть мене, професоре!
І ван Гофф рушив оранжереєю, Джо за ним, тримаючи в руці пістолет із пальцем на гашетці.
З кожним кроком Джордж Лі відчував, як вогонь охоплює руку, а перед очима почали пурхати чорні метелики над чорними тюльпанами. Невже і чорних метеликів вирощує професор?..
В кінці оранжереї ван Гофф натис кнопку на стовпі, скляна стіна розсунулась, і з чорної порожнечі війнуло вогкістю. Десь ізнизу почувся шум. І ось перед ними з’явилась кабіна ліфта. Двері відчинилися.
— Прошу, — жестом запросив ван Гофф.
— Ідіть першим!
Професор знизав плечима (мені, мовляв, усе одно) і зробив крок. За ним зайшов і Джордж Лі.
— Один ваш рух, професоре...
— Розумію... — Ван Гофф натис кнопку, двері зачинилися, ліфт м’яко поїхав униз.
У Джо почала паморочитись голова, здавалося, що ліфт провалюється занадто швидко.