Білий король детективу

Сторінка 27 з 63

Чемерис Валентин

Професор був у спортивному костюмі, в руках тримав чималі садові ножиці і стояв біля клумби з пишними, сліпучо-білими айстрами.

— Люблю у вільний час відпочивати біля квітів, — сказав він з непідробною радістю і, нахилившись, зрізав кілька квіток, вибираючи найкращі.

— Я вам заздрю, професоре, — зітхнув Джо. — Особливо, коли є кому дарувати такі чудесні квіти.

— Суть не в тім, є кому дарувати чи немає. Головне, що квіти приносять мені душевну рівновагу, почуття тихої радості... — Професор спохопився: — Даруйте, замріявся, у вас, очевидно, свої клопоти. Які небесні шляхи, — кивнув він угору, — привели вас до моєї скромної вілли?

— Летимо, глядь, а внизу вілла професора ван Гоффа, чому б, думаємо, не заглянути в гості до нього, — торохтів детектив. — Тим більше, ваша вілла така своєрідна, хоча й дещо похмура на вигляд. Збудована, якщо я не помиляюсь, у формі африканського термітника, чи не так?

— Після загибелі Дженні я продовжую її справу, себто вивчаю термітів. І повірте, так ними захопився, так захопився...

— А ми випадково летіли, бачимо, така оригінальна будівля внизу.

На омолодженому обличчі професора майнула невиразна тінь, але тільки на мить. Бо через якусь частку секунди очі професора знову були злегка насмішкуватими, а рожево-дитяче лице стало безневинним і привітним.

— Радий вас бачити. — Він повернувся до інспектора: — Містере Кларнес, я, здається, починаю дещо розуміти. Ви знайшли годинник, ось чому ви з’явилися тут! І як я про це відразу ж не здогадався?

Х’ю глянув на Джо, і той кивнув, посміхаючись.

— Уявіть собі, професоре, знайшли. Як кажуть, недарма хліб їмо. Дещо вміємо. — Джо був надміру балакучим, що не було йому притаманним. — Кілька хвилин тому знайшли.

— Я надзвичайно радий, — розквітнув ван Гофф. — Дозвольте поцікавитись: де зараз викрадений годинник?

— Про це трохи згодом.

— Розумію, розумію, службова таємниця. Але я радий. Така оперативність, можна тільки позаздрити. Я навіть не вірив, що ваша служба така оперативна. Ви гідні похвали.

— Стараємось! — весело гукнув Джо.

— Гм-гм... — І в очах професора знову майнула тінь тривоги, але він миттю її погасив. — Тепер я з повагою буду ставитись до вашої служби. Бо раніше...

— ...ви ставились до неї дещо легковажно, — закінчив за нього детектив. — А це не зовсім безпечно — легковажно ставитись до нашої служби, містере Гофф!

— Не розумію, що ви хочете цим сказати?

— Лише те, що сказав: не варто ставитись легковажно до нашої служби. Але все це деталі, професоре, головне, що знайдено годинник, і я нарешті зможу сьогодні добряче виспатись.

— Вмираю від нетерпіння швидше на нього подивитись.

— Ми теж, містере Гофф, — розплився в посмішці детектив. — Але в мене особисто геть пересохло в горлі, тож я хотів би...

— Ах, даруйте, — заметушився професор. — Так зрадів почутій новині, що геть забув вас хоч би на чашечку кави запросити. Ах, ах!.. Нікудишній я господар. Гості потерпають від спраги, а я частую їх балачками. Прошу, прошу відвідати мою скромну віллу. Часу в мене, щоправда, обмаль — лекції, але хвилин двадцять зумію викроїти, а цього досить. Чи не так, дорогі мої гості?

Кларнес кивнув.

— Тоді прошу. — І рукою, в якій були затиснені айстри, професор показав на віллу: — Моя скромна оселя до ваших послуг. Прошу.

— Зайдемо? — Джо безневинно дивився на Х’ю. — Хоч і клопоту чимало, але ж так хочеться випити кави.

— Незручно якось, — ніби аж знітився інспектор. — Непрохані...

— Ах, що за дрібниці! — обурився професор. — Я живу сам, тому завжди радий гостям, які, на жаль, рідко відвідують мене. Прошу, прошу. Моя вілла до ваших послуг. Це ж просто здорово, що ви знайшли годинник. Така радість! Винахід Стівенса не зникне, він збагатить нашу науку.

Господар, чемно пропускаючи гостей, швидко окинув оком подвір’я вілли і заспокоївся, ніде нічого підозрілого не виявивши.

— Прошу, прошу... — непомітно зачинив за собою вхідні двері на ключ, а ключ поклав собі до кишені...

XXVI

Крутими і рипучими дерев’яними східцями піднялися на другий поверх, в кабінет господаря.

— Прошу сідати! Ні, ні, прошу сюди. Тут вам буде зручніше й затишніше. Почувайтесь, як удома.

— У вас, професоре, затишно і зручно, — сказав Кларнес, не без цікавості розглядаючи кабінет господаря. — Скільки всіляких див та оригінальних речей!

— То все результати моїх колишніх поїздок.

Кабінет — просторий і невисокий, стіни і стеля майстерно оздоблені під червоне дерево. Всюди, де не було вікон чи дверей, — полиці з книгами, між ними висіли на стінах старовинні рушниці, пістолі, шаблі, оленячі роги, луки, маски, бумеранги... І фотографії термітників в африканських саванах. Все уміло скомпоноване і розміщене так, що хотілося розглядати й розглядати чи хоча б доторкнутись до якогось сувеніра.

А зі стелі звисали канати ліан, по кутках стояли химерно вигнуті, покручені стовбури, дебелі пні.

Професор всадовив гостей у м’які крісла біля маленького столика, сам сів, але відразу ж і схопився.

— Один момент. Я ж обіцяв вам каву.

Він тричі плеснув у долоні (вигляд у нього був, як у фокусника, який ось зараз продемонструє чудо), одна із стін кабінету з полицями і масками несподівано відсунулась, і в кабінет безгучно зайшов маленький робот, схожий на пустотливого підлітка.

— Хлопчику, ходи-но сюди, — покликав господар.

— Він що у вас, не виріс? — киваючи на робота, запитав Х’ю.

— Гадаю, що вже й не виросте, — в тон йому відповів професор. — Не люблю і терпіти не можу стандартних роботів — надто вони громіздкі і, головне, високі. Глянеш на такого металевого гевала — і острах тебе бере. А мій маленький хлопчик, —а я його так і зву — Хлопчик, ще дитина і нікому не загрожує. З таким приємно контактувати.

Джо гмикнув, розглядаючи маленького робота, але нічого не відповів.

— Каву і коньяк, Хлопчику! — велів господар роботу, що блимав маленькими зеленкуватими лампочками. — На три персони.

— Слухаю, кеп, — відповів на диво приємним, по-хлоп’ячому дзвінким голосом маленький робот. — Зараз принесу, кеп!

І нечутно зник, наче виплив з кабінету.

— Він мене вперто величає капітаном, — посміхнувся професор, ласкавим поглядом провівши робота. — І хоч скільки йому втовкмачую, що ніколи капітаном не був і вже не буду, а він своє: кеп та кеп. Ну, гаразд, думаю...