Пройдімо, гр-ромадяни! Пройдімо! — Це був міліціонер (Бім навіть покрутив трохи хвостом, незважаючи на збудження). — Хто кричав?! Ви? — звернувся міліціонер до Тітки.
Вона, — потвердив юнак-студент.
Втрутився Кирпатий:
Куди ви дивитесь? Що робите? — почав він шпетити міліціонера. — Собаки, собаки — на проспекті обласного міста!
Собаки! — кричала Тітка.
І такі ось дикі пітекантропуси! — кричав і студент.
Він мене образив! — майже ридала Тітка.
Громадяни, р-розійдись! А ви, ви, та й ви, пройдімо в міліцію, — показав він на Тітку, юнака й Кирпатого.
А собака?! — заверещала Тітка. — Чесних людей — у міліцію, а собаку…
Не піду, — відрубав юнак.
Підійшов другий міліціонер:
Що тут таке?
Чоловік у галстуку й капелюсі резонно і з гідністю пояснив:
Та тутечки студентик не хоче в міліцію, огинається, А ті ондечки обоє хотять, а отой не хоче. Непідкорення. А це не дозволено. Ведуть — давай іди. Що вже тутечки… — І він, одвернувшись від усіх інших, поколупав у власному вусі великим пальцем, наче розширюючи слуховий отвір. Виразний жест упевненості в правоті думок і безперечної переваги над присутніми — навіть над міліціонерами.
Обидва міліціонери перезирнулися й забрали-таки студента з собою. Слідом за ними потюпали Кирпатий і Тітка. Люди розійшлись, уже не звертаючи уваги на собаку, крім тієї милої дівчини. Вона підійшла до Біма, погладила його, але теж пішла за міліціонерами. Сама пішла, як відзначив Бім. Він подивився їй услід, потупцював на місці, та й побіг, наздогнав її й пішов поряд.
Людина і собака йшли в міліцію.
Кого ж ти чекав, Чорне вухо? — спитала вона, зупинившись.
Бім понуро сів, опустив голову.
І живіт у тебе підтягло, хороший ти мій. Я тебе нагодую, почекай, нагодую, Чорне вухо.
Ось уже кілька разів називали Біма "Чорне вухо". І хазяїн колись казав: "Ех, ти, Чорне вухо!" Давно-давно він так сказав, ще в дитинстві. "Де ж мій друг?" — думав Бім. І пішов знову ж із дівчиною в печалі й смутку.
До міліції вони зайшли разом. Там кричала Тітка, гаркав кирпатий дядько; понуривши голову, мовчав студент, а за столом сидів міліціонер, незнайомий. Він з неприхованою неприязню позирав на всіх трьох.
Дівчина сказала:
Привела винуватця. — І показала на Біма. — Пречудова тварина. Я все бачила й чула там з самісінького початку. Цей хлопець, — вона кивнула на студента, — ні в чому не винен.
Розповідала вона спокійно, то показуючи на Біма, то на когось із тих трьох. Її намагалися перебивати, але міліціонер суворо зупипяв і Тітку, і Кирпатого. Він з очевидною приязню ставився до дівчини. На закінчення вона спитала жартома:
Правильно я кажу, Чорне вухо? — А звернувшись до міліціонера, ще додала: — Мене звуть Даша. — Потім до Біма: — Я Даша. Зрозумів?
Бім усім своїм єством показав, що він її поважає.
Ану, йди д о м е н е, Чорне вухо. До мене! — покликав міліціонер.
О, Бім знав це слово: "до мене". Чітко знав. І підійшов.
Той поплескав по шиї легенько, узяв за нашийника, роздивився номерок і записав щось. А Біму паказав:
Лежати!
Бім ліг, як і годиться: задні ноги під себе, передні витягнуті вперед, голова — віч-на-віч із співрозмовником і трохи набочок.
Тепер міліціонер питав у телефонну трубку:
Спілка мисливців?
"Мисливці! — здригнувся Бім. — Мисливці! Що ж бо це означає тут?"
Спілка мисливців? З міліції. Номер двадцять чотири подивіться. Сетер… Як так немає? Не може бути. Собака гарний, дресирований… До міськради? Добре. — Поклав трубку і ще раз узяв, щось питав і почав записувати, повторюючи вголос: — Сетер… із зовнішніми спадковими дефектами, посвідчення про родовід нема, власник Іван Іванович Іванов, вулиця Проїжджа, сорок один. Спасибі.— Тепер він звернувся до дівчини: — Ви, Дашо, молодець. Хазяїн знайшовся.
Бім застрибав, тицьнув носом у коліно міліціонерові, лизнув руку Даші й дивився їй у вічі, просто у вічі, як можуть дивитися лише розумні й ласкаві довірливі собаки. Адже він зрозумів, що говорили про Івана Івановича, про його друга, про його брата, про його бога, як сказала б людина в такому разі. І здригався від хвилювання.
Міліціонер суворо буркнув Тітці й Кирпатому:
Ідіть. До побачення.
Дядько почав напосідати на чергового:
І це — все? Який же в нас буде порядок після такого? Розпустили!
Ідіть, ідіть, діду. До побачення. Відпочивайте.
Який я тобі дід? Я тобі — батько, татусь. Навіть ніжне звертання забули, с-сучі сини. А хочете ось таких, — тицьнув він у студента, — виховувати, по голівці гладити, по голівці. А він вас — почекайте! — гав! І злопає.— Гавкнув справді по-собачому, натурально.
Бім, звичайно, відповів тим же.
Черговий засміявся:
Дивіться-но, татусю, собака ж бо розуміє, співчуває.
А Тітка, здригнувшись від подвійного гавкоту людини і собаки, задкувала від Біма до дверей і кричала:
Це він на мене, на мене! І в міліції — ніякого захисту радянській жінці!
Вони пішли-таки.
А мене що — затримаєте? — понуро запитав студент.
Слухатися треба, голубе. Якщо запрошують — зобов'язаний іти. Так годиться.
Годиться? Ніяк таке не годиться, щоб тверезого тягти в міліцію під руки, наче злодія. Тітці тій треба б п'ятнадцять діб, а ви… Ех, ви! — І пішов, пом'явши Бімові вухо.
Тепер Бім уже зовсім нічого не розумів: погані люди лають міліцію, гарні теж лають, а міліціонер терпить та ще й усміхається; тут, мабуть, і розумний собака не розбереться.
Самі одведете? — спитав черговий у Даші.
Сама. Д о д о м у. Чорне вухо, додому.
Бім тепер ішов попереду, озираючись на Дашу й очікуючи: він добре знав слово "додому" і вів її саме додому. Люди ж бо не зміркували, що він і сам би прийшов у квартиру, їм здавалось, що він малорозумиий пес; лише Даша все зрозуміла, лише Даша — оця білява дівчина, з великими замисленими й теплими очима, яким Бім повірив з першого погляду. І він привів її до своїх дверей. Вона подзвонила — відповіді не було. Ще раз подзвонила, тепер до сусідів. Вийшла Степанівна. Бім її привітав: він набагато веселіший був, ніж учора, він говорив: "Прийшла Даша. Я привів Дашу". (Іншими словами не можна пояснити Бімові погляди на Степанівну і на Дашу навперемінно).
Жінки розмовляли тихо, при цьому чути було слова "Іван Іванович" і "осколок", потім Степанівна відімкнула двері. Бім запрошував Дашу: не зводив з неї очей. А вона одразу взяла миску, понюхала в ній кашу й сказала: