Ось іде чоловік, худющий, високий, у великих, добряче стоптаних черевиках, і несе в сітці картоплю, таку ж, яку приносив додому хазяїн. Худющий несе картоплю, а пахне тютюном. Іде швиденько, поспішає, нібито когось наздоганяє. Але це тільки здалося — наздоганяють когось усі. І всі щось шукають, як на польових випробуваннях, інакше навіщо й бігти вулицею, забігати у двері й вибігати і знову бігти?
Привіт, Чорне вухо! — кинув Худющий, не зупиняючись.
"Здрастуй", — понуро відповів Бім, посунувши по землі хвостом, але з тією ж зосередженістю вдивляючись у людей.
А ось за ним іде чоловік у комбінезоні, пахне він так, як пахне стіна, коли її лизнеш (мокра стіна). Він майже весь сіро-білий. Несе довгу білу палицю з борідкою на кінці і важку сумку.
Ти чого тут? — спитав він у Біма, зупинившись. — Сів чекати хазяїна чи загубився?
"Так, ч е к а т и", — відповів Бім, перебираючи передніми лапами.
Тоді ось на тобі.— Він вийняв із сумки кульок, поклав перед Бімом цукерку й посіпав пса за чорне вушко. — Їж, їж. (Бім не доторкнувся). Дресирований. Інтелігент! З чужої тарілки не їстиме. — І пішов далі тихо, спокійненько, не так, як усі.
Як на кого, а Бімові цей чоловік — гарний: він знає, що таке "чекати", він сказав "чекати", він зрозумів Біма.
Гладкий-прегладкий, з товстою палицею в руці, в товстих чорних окулярах на носі, несе товсту папку: усе в нього товсте. Він виразно пахне паперами, по яких Іван Іванович шепотів паличкою, і ще, здається, тими жовтими папірцями, які завжди кладуть у кишеню. Він зупинився коло Біма й сказав:
Хух! От тобі й на. Дожилися: пси на проспекті.
З хвіртки вийшов двірник з мітлою і став поруч з Гладким. А той вів далі, звертаючись до двірника, показуючи пальцем на Біма:
Бачиш? На твоїй, либонь, території?
Факт, бачу. — І оперся на мітлу, поставивши її догори бородою.
Бачиш… Нічого ти не бачиш, — сказав сердито. — Навіть цукерки не жере, роз'ївся. Як же далі жити?! — Він явно лютував.
А ти не живи, — сказав двірник і байдуже додав: — Бач. як ти схуд, бідолаха…
Ображаєш! — гаркнув Гладкий.
Зупинилось троє молодих хлопців і чомусь усміхалися, позираючи то на Гладкого, то на Біма.
Чого вам смішно? Чого смішно? Я йому кажу… собака! Тисяча собак, по два-три кіла м'яса кожному — дві-три тонни на день. Уявляєте,, скільки це вийде?
Один з хлопців заперечив:
Три кіла й верблюд не з'їсть.
Двірник незворушно зробив поправку:
Верблюди м'яса не їдять. — Несподівано він перехопив мітлу поперек держална і щосили замахав нею по асфальту перед ногами Гладкого. — Відійди-но убік, громадянине! Ну? Я що сказав, дубова твоя голова!
Гладкий пішов, відпльовуючись. Ті троє хлопців теж пішли своєю дорогою, посміхаючесь. Двірник одразу ж й перестав мести. Він погладив Біма по спині, постояв трохи й сказав:
Сиди, чекай. Прийде. — І пішов у хвіртку.
З усієї цієї суперечки Бім не тільки зрозумів — "м'ясо", "собака", можливо, "пси", але чув інтонацію голосів і, головне, усе бачив, а цього вже досить для того, щоб розумному собаці здогадатися: Гладкому — погано жити, двірникові — добре; один — злий, другий — добрий. Хто вже краще знає, як не Бім, що удосвіта на вулицях живуть лише двірники і що вони поважають собак. Те, що двірник прогнав Гладкого, Бімові навіть трохи сподобалось. А взагалі ця випадкова дрібна історія тільки відволікла Бімову увагу, хоч, може, була корисною в тому розумінні, що він починав туманно здогадуватися: люди всі різні, вони можуть бути і гарними, і поганими. Ну що ж: і це добре, скажемо ми збоку. Але поки що для Біма це було абсолютно неважливо — не до того: він дивився й дивився па перехожих.
Від деяких жінок пахло гостро й нестерпно, як від конвалій, пахло тими біленькими квітами, що шпигають у носа й після яких Бім ставав безчуттєвим; у таких випадках Бім одвертався і якусь мить не дихав — йому не подобалось. У більшості жінок губи були такого ж кольору, як прапорці на вовчій облаві; Бімові такий колір теж не подобався, як і всім тваринам, а собакам і бикам особливо. Майже всі жінки щось несли в руках. Бім примітив, що чоловіки з ношею трапляються рідше, а жінки — часто.
…А Івана Івановича все нема й нема. Друже ти мій! Де ж це ти?..
Люди текли рікою. Бімова туга якось трошки забулась, розвіялась серед людей, і він ще уважніше вдивлявся вперед — чи не йде в і н. Сьогодні Бім буде чекати тут. Чекати!
Біля нього зупинився чоловік з м'ясистими одвислими губами, весь у глибоких, зморшках, кирпатий, з виряченими очима і закричав:
Неподобство! (Люди почали зупинятися). Скрізь грип, епідемія, рак шлунку, а тут що? — тицяв він усією долонею в Біма. — Тут, серед маси народу, в гущі трударів, сидить жива зараза!
Не кожен собака — зараза. Погляньте, який він милий пес, — заперечила дівчина.
Кирпатий зміряв її поглядом зверху вниз і назад і одвернувся, обурюючись:
Яка дикість! Яка у вас дикість, громадяночко.
І ось… Ех, якби Бім був людиною! Ось підійшла та сама Тітка, "радянська жінка" — та наклепниця. Бім спочатку злякався, але потім, настовбурчивши шерсть на загривку, став у оборонну позицію. А Тітка заторохкала, звертаючись до всіх, що стояли півколом трохи віддалік од Біма.
Дикість і є дикість! Він же мене укусив. У-ку-си-ив! — І показувала всім руку.
Де укусив? — спитав юнак з портфельчиком. — Покажіть.
Оце ще мені, щеня! — та й сховала руку.
Усі, крім Кирпатого, розсміялися.
Виховали тебе в інституті, чортеня, от уже виховали, гаденя, — напала вона на студента. — Ти мені, радянській жінці, й не віриш? Та їм же ти далі будеш? Куди ж ми йдемо, дорогі громадяни? Чи вже ж у нас Радянської влади нема?
Юнак почервонів і аж скипів:
Коли б ви знали, який у вас зараз вигляд, то позаздрили б цьому собаці.— Він підступив до Тітки й крикнув: — Хто вам дав право ображати?
Хоча Бім не зрозумів слів, але витримати більше не міг: він стрибнув до Тітки, щосили гавкнув і вперся всіма чотирма ланами, стримуючись від подальших вчинків (за наслідки він уже не міг ручатися). Інтелігент! Але все-таки — собака.
Тітка несамовито заволала:
Мілі-іція! Мілі-іція!
Десь засюрчав свисток, хтось, підходячи, крикнув: