Ми потисли один одному руки. Бім провів його до дверей, крутячи хвостом і зазираючи йому в обличчя. У Біма з'явився новий знайомий: Павло Титович Ридаєв, простіше "Павтитович".
Зате у Біма завівся й недруг: Тітка, єдина людина з усіх людей, якій він не вірить. Собака розпізнав наклепницю.
Та полювання сьогодні пропало. Так буває: жде людина доброго дня, а виходять самі неприємності. Буває.
РОЗДІЛ 4
Жовтий ліс
Одного з наступних днів, рано-вранці, вони удвох вийшли з дому. Спочатку їхали трамваєм, стоячи на площадці. Вагоновод була знайома Івану Івановичу та Бімові. Звичайно ж, Бім привітався з нею, коли вона виходила перевести стрілку. Знайома ласкаво пом'яла його вухо, але Бім руки не лизнув, а просто подріботів лапами, сидячи, і відстукав хвостом відповідне цій нагоді привітання.
Потім, уже за містом, їхали автобусом, у якому й було всього п'ять— шість чоловік такої ранньої години.
Коли сідали, шофер щось пробурмотів, повторюючи слово "собака" і "не дозволено". Бім легко усе збагнув: шофер не хоче їх везти, і це погано, — по обличчях збагнув. Один з пасажирів заступився за них, другий, навпаки, підтримав шофера. Бім з великою цікавістю спостерігав за суперечкою. Нарешті шофер вийшов з автобуса. Біля порога хазяїн дав йому жовтенького папірця, піднявся східцями разом з Бімом, сів на сидіння й сумно зітхнув: "Ех-хе-хе!"
Бім давно помітив, що люди обмінюються якимись папірцями, які пахнуть не добереш чим. Одного разу він принюхався й почув, що папірець, який лежав на столі, пахне кров'ю, потицяв у нього носом, намагаючись привернути увагу хазяїна, але той і вухом не повів — безчуттєвий! — а править своє "не можна". Та ще й замкнув папірці в стіл. Інші, щоправда, поки що чисті, пахнуть хлібом, ковбасою, взагалі магазином, але більшість — багатьма руками. Люди їх люблять, ці папірці, ховають у кишені чи в столі, як хазяїн. Хоча в цих справах Бім нічого не тямив, одначе легко вгадав: як тільки хазяїн дав шоферові папірця, вони стали друзями. А чому зітхнув Іван Іванович, Бім не зрозумів, це можна було побачити по його пильному погляду у вічі другові. Загалом, про магічну силу папірців він навіть і не здогадувався — не під силу це собачому розумові; не знав, що для нього вони колись відіграють фатальну роль.
Від шосе до лісу йшли пішки.
Іван Іванович зупинився на узліссі відпочити, а Бім поблизу обстежував місцевість. Такого лісу він ще ніколи не бачив. Ліс, власне, той самий — вони тут бували навесні, приходили і влітку (так, прогулятися), але тепер тут усе-усе навкруг було жовте й багряне, здавалось, усе горіло й світило разом із сонцем.
Дерева тільки-тільки почали скидати вбрання, і листя падало, погойдуючись у повітрі, нечутно й плавно. Було прохолодно й легко, а тому й весело. Осінні пахощі лісу — особливі, неповторні, стійкі й чисті настільки, що за десятки метрів Бім чув хазяїна. Лісову мишу він "прихопив" далеко, але не пішов за нею (знайомий дріб'язок!), а ось щось живе так ударило здаля в носа, що Бім аж зупинився. А підійшовши впритул, загавкав на колючу кулю.
Іван Іванович устав з пенька й підійшов до Біма:
— Не можна, Біме! Не можна, дурнику. Їжачок зветься. Назад! — .І повів Біма з собою.
Виходить, їжачок — звіринка, й до того ж гарна, а чіпати його не можна.
Тепер Іван Іванович знову сів на пеньок, наказав Бімові також сидіти, а сам зняв картуза, поклав його поруч на землю й дивився на листя. І слухав лісову тишу. Ну, звичайно ж, він усміхався! Він був зараз такий, як завжди перед початком полювання.
Бім також слухав.
Прилетіла сорока, проскрекотіла зухвало й полетіла. Перестрибуючи з гілки на гілку, наблизилась сойка, прокричала з котячим надривом і пострибала далі так само, по гілках. А ось королик-малятко, цей зовсім-зовсім поруч: "Світь, світь! Світь, світь!" Ну що ти з ним робитимеш! Завбільшки як жук, а й собі: світь, світь! Начебто вітає.
Все інше навкруг було тишею.
І от хазяїн підвівся, витяг з чохла рушницю, вклав набої. Бім затремтів од хвилювання. Іван Іванович погладив його пестливо по загривку, від чого Бім ще дужче розхвилювався.
Ну, хлопчику… шукай!
Бім пішов! Малим човником пішов, лавіруючи поміж деревами, приземлено, пружно й майже нечутно. Іван Іванович потихеньку рушив за ним, милуючись роботою друга. Тепер ліс з усіма його принадами лишився на другому плані: головне — Бім, виструнчений, пристрасний, легкий у ході. Часом підкликаючи його до себе, Іван Іванович наказував йому лежати, щоб він заспокоївся, рознапружився. А незабаром Бім уже пішов рівно, із знанням справи. Велике мистецтво — робота сетера! Ось він іде легким чвалом, піднявши голову, її не треба опускати і шукати низом, він бере запахи вгорі, при цьому шовковиста шерсть облягає його ніби виточену шию; через те він і такий красень, що тримає голову високо, з гідністю, упевненістю і пристрастю.
Такі хвилини для Івана Івановича були хвилинами забуття. Він забував війну, забував злигодні минулого життя і свою самотність. Навіть син Коля, його кревне дитя, забране жорстокою війною, ніби був тут з ним, ніби він, батько, давав йому радість навіть мертвому. Адже він також був мисливцем! Мертві не йдуть із життя тих, хто їх любив, мертві тільки не старіють, залишаючись у серці живих навічно молодими. Так і в Івана Івановича: рана зарубцювалася в душі, але болить завжди. А на полюванні усякий біль душі стає хоч трошки, та легшим. Добре тому, хто народився мисливцем!
І ось Бім уповільнив ходу, звужуючи човник, зупинився на мить і пішов нечастим, крадливим кроком. Щось котяче було в його рухах, м'яких, обережних, плавних. Тепер він уже витягнув голову врівень з тулубом. Кожною часточкою тіла і навіть витягнутим хвостом, опіреним довгою шерстю, він був зосереджений на струмені запаху. Крок… І підіймається тільки одна лапа. Крок — і друга лапа так само на мить завмирає в повітрі і нечутно опускається. Нарешті передня права, як майже завжди, завмерла, не торкнувшись землі.
Позаду, тримаючи рушницю напоготові, тихо підійшов Іван Іванович, Тепер дві статуї: людина і собака.
Ліс мовчав. Лише ледь-ледь вигравало золоте листя берези, купаючись у сонячних блисках. Притихли молоді дубки поруч з величним велетнем дубом, батьком і пращуром. Нечутно тріпотіли ще не скинуті срібно— сірі листочки на осиці. А на опалому жовтому листі стояв собака — одне з найкращих творінь природи і терплячої людини. Жоден м'яз не здригнеться! В такі хвилини Бім здається напівмертвим, це схоже на транс від захвату й пристрасті. Ось що таке класична стойка в жовтому лісі.