На цій Думці Толик заснув спокійним, радісним, світлим сном.
…Глибокої ночі Бім почув кроки. Він розплющив очі, не підводячи голови, й дивився. Тато тихо підійшов до телефону, постояв, прислухався, потім узяв трубку й напівпошепки сказав усього два слова:
Машину… Зараз.
Значення цих слів Бім, звичайно, не зрозумів. Але помітив, що Тато тривожно дивився на Толикові двері, кинув неспокійний погляд на Біма, пішов у кухню, вийшов звідти навшпиньках, з вірьовкою і якимсь вузликом. Бім збагнув: щось не те, щось у Татові змінилося — він сам на себе не схожий. Внутрішнє чуття підказувало — треба загавкати, треба тікати до Толика! Бім, поза всякими сумнівами, зробив би саме так, але Тато підійшов і почав гладити Біма (отже, все гаразд), потім прив'язав вірьовку до нашийника, одягнув пальто, тихо-тихо відчинив двері й вивів Біма.
Біля під'їзду стояв і джерготів живий автомобіль.
І ось їде Бім на задньому сидінні. Попереду чоловік за кермом, поруч з ним Семен Петрович. Із вузлика, який поклали поряд з Бімом, пахне м'ясом. На шиї вірьовка. Люди мовчать. Бім також. Ніч. Темна, темна ніч. Небо затягло хмарами — воно чорне, як чавун у хаті Хрисана Андрійовича, непроглядне. Такої ночі неможливо собаці стежити за дорогою з автомобіля й примічати зворотний шлях. І куди везуть, Бім теж не знав. Собаче діло — що? Везуть, і все. Тільки от вірьовка навіщо? Неспокій вкрай охопив Біма, коли під'їхали до лісу й зупинилися.
Семен Петрович повів Біма на вірьовці в глибину лісу, захопивши з собою рушницю. Ішли, вниз, у яр, освітлюючи просіку ліхтариком. Стежка вперлася в невеличку галявину, оточену величезними дубами. Тут Семен Петрович прив'язав Біма до дерева за вірьовку, розгорнув вузлик, вийняв з нього миску з м'ясом і поставив перед Бімом, не вимовивши й слова. І пішов пазад. Але, трохи відійшовши, обернувся, засліпив Біма ліхтариком і сказав:
— Ну, бувай. Ось так.
Бім проводив поглядом слабнуче світло ліхтарика й мовчав — у подиві, в нерозумінні й гіркій кривді. Він нічого, анічогісінько не міг збагнути. І, схвильований, тремтів, хоч було тепло й аж задушно, незвично для осені.
Автомобіль поїхав. "Туди поїхав", — визначив Бім по звуку, що дедалі тихшав і тихшав, а потім і зовсім заглух; звук'той мовби проклав Бімові напрямок — куди йти в разі чого.
Ліс мовчав.
Темної-темної осінньої ночі сидів у лісі собака під могутніми деревами, прив'язаний на вірьовці.
І треба ж трапитися такому саме цієї ж ночі! Рідко, дуже рідко так буває, але трапилося: наприкінці листопада, при такому незвичайному потеплінні, десь далеко-далеко прогримів грім.
Спочатку Бім сидів і слухав ліс; перевіряючи навкруг, наскільки вистачало чуття. Для собаки неважко визначити — який це ліс; якщо він хоч раз побував у ньому! Бім невдовзі зрозумів, що він зараз там, де колись був з хазяїном на облаві. Той самий ліс. Але вовком поки що ніде поблизу не пахло. Бім притиснувся до дерева боком,і ввібрався в безпросвітню темряву, злився з нею, самотній, беззахисний, покинутий людиною, якій він не зробив ніякого зла.
Внутрішньо, десь у самих глибинах істоти, інстинктом, Бім зрозумів, що до Толика тепер іти не треба, що він тепер піде до своїх рідних дверей, тільки туди і більш нікуди. І так йому захотілося туди, що він, забувши про вірьовку, з останніх сил рвонувся й упав: біль у грудях пройняв усе тіло й підкосив його. Тепер він лежав нерухомо, витягши усі чотири лапи. Але це тривало недовго, він знову підвівся й знову сів біля дерева, мовби змирившись із своєю долею.
У чорній ночі ще раз прогуркотів грім, тепер уже ближче, і прокотився безлистим лісом обважніло й широко. Знявся вітер, гілля дерев занило, як від передчуття біди, стовбури, які слабші, захиталися, і нарешті усе злилося в єдиний тривожний чорний шум, у якому виразно виділявся стогін напівсухої осики; вона ритмічно скрипіла й скрипіла десь біля кореня, уже напівзламана і зношена; її глухий тужний стогін лякав Біма більше, аніж увесь шум лісу.
А ліс шумів, шумів і шумів. А вітер щодалі розтулювався повним і єдиним володарем у безпросвітній пітьмі, розгулювався так, що застогнали й дуби. Бімові здалося, що хтось чорний-пречорний, величезний розпластався над могутніми дубами, над безнадійною, конаючою старого осикою, над ним, загубленим у цій суворості, псом; і оцей чорний бив полами чорного плаща по верховіттях лісу, обхоплював дерева й хитав їх у дикому танці, шаманив, пересмикуючись і звиваючись, волаючи і завиваючи у стоголосій дикості.
Бімові стало так моторошно, що біль у тілі на якийсь час відступив, забувся. Він вдавився у стовбур дерева, влип. Вітер почав кидати на ліс холодом, від чого різко, й мерзлякувато потягло низом яру, враз наскрізь пронизавши Біма. Так завжди пізнє потепління несподівано змінюється похолоданням. Бім пересунувся на другий бік стовбура, од вітру, і так, щоб проти вітру стежити чуттям, а за вітром — очима. Але попереду було безпросвітно темно. Бім тремтів.
Раптом, мовби вогняним вузьким ножем, блискавка розітнула чорноту, на мить осяявши невгамовно виючий ліс, а слідом за нею щось гахнуло вгорі, вдарило, задеренчало чимось розбитим, упало вниз і покотилося по лісу врізнобіч. Блискавка і грім неначе злякали шаманд, і він почав тікати, тікати, а потім і зовсім затих; і тоді застукотіли згори краплини. Дощ був короткий, сильний, холодний. Потім і він перестав.
Ліс тепер потихеньку бурчав, струшуючись і випростуючись, немов після бою. Але раптом осика скрипнула, затріщала, чіпляючись за інші дерева, прощаючись із сусідами, моторошно зашуміла й повалилася на землю, ламаючи своє гілля у тужливій передсмертній безнадії: витримала останній бій і впала. Осика стояла близько від Біма, йому тривожно було чути смерть дерева і страшно від того, що осика падала, як спершу йому здавалося, просто на нього; він у цю мить позадкував від свого фатального дуба, натягнувши вірьовку, але… вірьовка є вірьовка.
Бім сидів до світанку, змерзлий, хворий, змучений. Перед ним стояла миска з м'ясом — до нього він так і не доторкнувся.
Перед самим світанком далеко завив вовк. Один провив: більше вовків до чергового переклику у лісі не виявилося. То був найхитріший вовк, що врятувався тоді від облави. Бім здибив шерсть на холці, заклацав зубами і слухав, слухав, хапав чуттям повітря, глибоко втягуючи. Він приготувався до зустрічі, анітрохи не догадуючись, що в ньому є хоробрість самозахисту, яку можна назвати героїзмом відчаю (адже вкусив же він Сірого дядька, мало не збивши його з ніг!). Але вовк цього разу не прийшов. Вітру вже не було, отже, здалеку звір не почує Біма, а той час, коли вовки могли забрести на його ділянку, очевидно, ще не настав. Проте Бім у напруженому чеканні, непомітно для самого себе, вже натягнув вірьовку, від чого нашийник почав душити аж до хрипоти. Тоді Бім позадкував до дерева, притиснувся задом до стовбура, перехопив кутніми зубами вірьовку й… перегриз. Як ножем відтяв!