Клим зупинився, захекавшись, і несамовито горлав:
Шукай, телепню! Каліка чортова!.
Пішов Бім якось ображено. І раніше його запах зайця не дуже цікавив, а тут ще — позаду тупає ногами Телепень. Одначе слідом, слідом Бім дотягнув, став у стойці, дочекався остогидлого "Лякай" і розмахнувся, щоб підняти зайця. Але той ледве виповз із борозни й закривуляв, як хворий. Клим вистрілив, а заєць біг. Ще вистрілив, а заєць тихо-тихо кривуляв, на якусь мить ще й зупиняючись. Бім лежав, як і належить, незважаючи на болото, чекав наказу.
А Клим гарикав:
Ату, гаде! Ату його, телепню! — І показував на зайця.
Бім знову знайшов зачаєного підранка й знову зробив стойку. Третю! І знову Телепень промазав. І знову заєць побіг.
Так Клим і не зміг зрозуміти у своєму озлобленні, що Чорновух не привчений рвати підранків і душити їх, що це нижче гідності інтелігентного сетера, що сетер не може терпіти отаких мисливців, як він. Коли цього останнього вже разу заєць зник з очей (він пішов бадьоріше — очевидно, рана була відкритою), Клим знову розлютився: він підійшов упритул до Біма й часто повторював слова "так-перетак", злісно, з ненавистю: явно проклинав Біма.
Бім одвернувся, сидячи, збираючись уже відійти від рушниці. Й тоді Клим з розмаху ударив його щосили носком здоровенного чобота в груди знизу.
Бім охнув. Як людина, охнув.
"О-о-х! — протяжно скрикнув Бім і впав. — Ой, ой… — говорив тепер Бім людською мовою. — Ой… За що?!" І дивився болісним і страдницьким поглядом на людину, не розуміючи й жахаючись.
Потім він насилу звівся на чотири лапи, похитався ледь-ледь і звалився знову, ворушачи лапами.
Що ж я наробив! — схопився за голову Клим. — Тепер доведеться четвертак віддавати. Пропали гроші! — І затрюхикав швидко-швидко, немовби тікаючи від Бімового погляду.
Того дня Клим не повернувся в село, а десь прошвендяв до самої ночі. Опівночі, скрадаючись городами, заповз до своєї хати, що стояла край села.
А як же Бім? Де він?
Він залишився сам на вогкій холодній землі, один-однісінький на всьому білому світі. Всередині щось обірвалося від удару, й оце "щось" стало теплим, воно перехопило дихання, стисло груди, того він і втратив свідомість. Та ось він кашлянув і став блювати, зітхнув — дихати боляче. Ще раз ухопив повітря розкритим ротом і відкашлявся. Насилу підняв голову: поле гойдалося так, неначе Бім плив по хвилях у повінь. Він натужився, сів: поле гойдалося, сонце гойдалося, мов підвішене на вірьовці.
Сьогодні з Біма спитали більше, ніж він міг; від нього зажадали: ти мусиш, повинен зробити те, чого не можеш зробити проти своєї собачої честі й совісті. За невиконання жорстоко й люто побили. А він, Бім, не дозволить душити підранка.
"За що-о-о… За що-о-о… — скавулів потихеньку Бім. — Де ти, мій добрий друже?.. Де-е? Де?.." — дедалі тихше й тихше бідкався Бім, а тоді й замовк.
На перший погляд здалося б, що лежить у відкритому сльотавому полі мертвий собака. Та це було не так.
Ось він потрошку підняв зад, сперся на ноги — не впав. Переступив раз — не впав. Постояв. Переступив удруге. І закривуляв по ріллі, тягнучи лапи, перекреслюючи свій власний слід.
…О великі мужність і довготерпіння собаче! Які сили створили вас такими могутніми і незламними, що навіть у передсмертну годину ви пересуваєте тіло вперед? Хоч помаленьку, та вперед. Вперед, туди, де, можливо, знайдеться довір'я і доброта до нещасного, забутого собаки з чистим серцем.
І Бім ішов. Ледве йшов, але йшов-таки. На губах виступила кров, а він ішов. Кашляв кров'ю, а йшов. Спотикався, припадаючи на коліна, і йшов. Немічно лягав на холодну землю, вставав і знову просувався іще вперед. Коло ручаю жадібпо напився води — трохи полегшало. Щось йому підказувало: не треба відходити від води. Він і справді добрався до найближчої скирти, насилу просунувся під звислу до землі солому й затих. Так собаки відлежуються од недуги, ховаючись від ока людей та звірини; цього навчила їх сама природа. Хвала її законному порядку та розумній доцільності!
Скільки Бім пролежав у забутті, він не знав, але, прийшовши до пам'яті, відчув гострий біль у грудях; голова запаморочилась, і він, відчувши нутром, що зараз щось скоїться з ним, виповз із соломи. Полежав просто неба. Відчув, як шерсть стала сухою. Сів. Осіння трава тепер не гойдалася, скирта не гойдалася, сонце — також, і воно тепле, трошечки гріє. Бім доплентався до ручаю і знову пив, пив, пив. Відпочивав якусь мить і знову пив уже маленькими ковтками. Він помітив неподалік від ручаю степову осоку, дрібну й іще зелену, схожу на пирій (морози не скоро її беруть). Бім почав їсти осоку. Що йому підказувало про цю непоказну травичку, люди ніколи так і не дізнаються, але ж він знав: неодмінно треба їсти саме її. І їв. Потім трапилася вже присохла запізніла ромашка, а на ній прибиті осінню напівсухі квіточки. Він їв і ромашку. Ще повернувся до ручаю, напився й пішов до села. Ішов уперед і вперед.
Так-таки й добрів, коли вже смеркало. Ні, Бім не пішов у село. Де там! Туди побіг Клим… Ні, за ним він не піде. Клим знову може взяти за нашийника й тоді… Ні, такого не буде.
Бім примостився коло копиці, відлежався трошки. Почув поруч лопушиння, покуштував його — сухе, відгриз його врівні з землею й почав скубати корінь, вгризаючись углиб. Це він також знав, що лопух отой неодмінно треба їсти.
Великі та багатогранні лікувальні знання собаки. Відпустіть собаку на початку сказу в ліс: через два-три тижні він прийде геть виснажений, але здоровий. Захворів собака на шлунок — ведіть у ліс або в степ і поживіть із ним два-три дні: він вилікує себе травами. Саме в собаки й треба вчитися, як його лікувати. Природа закріпила такі багаті "знання" в собаки, що цим дивом люди ніколи не перестануть дивуватися.
…Ніч минула. Велика, осіння ніч, що ниє всередині.
Проспівали перші півні. Бім не чекав других і третіх, останніх, досвітніх. Він піднявся, але від болю в грудях ніяк не міг зрушити з місця. Проте через силу розім'явся — двічі лягав, потім знову вставав — та й побрів помаленьку.
Він притюпав до Хрисана Андрійовича, переліз через дві приступки на ґанок і приліг. У хаті було тихо.