Прокисла. — Викинула кашу у відро для сміття, помила миску й поставила знову на підлогу. — Я зараз прийду. Чекай, Чорне вухо.
Його звуть Бім, — поправила Степанівна.
Чекай, Біме. — І Даша вийшла.
Степанівна сіла на стілець, Бім сів навпроти неї, одначе позираючи весь час на дворі.
А ти пес тямущий, — заговорила Степанівна. — Залишився сам, а ба розумієш, хто до тебе з душею. Я от, Бімко, теж… на старості літ з онукою живу. Батьки ото народили та й подались аж до Сибіру, а я виховала. І вона, онука, дуже мене любить, добра до мене.
Степанівна виливала душу сама перед собою, звертаючись до Біма. Так іноді люди, якщо нікому сказати, звертаються до собаки, до улюбленого коня або до годувальниці-корови. А собаки з видатним розумом дуже добре відрізняють нещасну людину і завжди виказують співчуття. А тут обопільно: Степанівна одверто скаржиться йому, а Бім горює, страждає від того, що люди в білих халатах забрали друга; адже всі неприємності дня лише трохи приглушили біль у Біма, а зараз він став ще дужчий. Бім вловив у мові Степанівни знайомі слова "добра" і "до мене", сказані із сумною теплотою. Звичайно ж, Бім наблизився до неї впритул і поклав голову на коліна, а Степанівна приклала хустку до очей.
Даша повернулася із згортком. Бім тихо підійшов, ліг животом на підлогу, поклав одну лапу на її туфлю, а голову — на другу лапу. Так він сказав: "Спасибі тобі".
Даша дістала з паперу дві котлети, дві картоплини й поклала їх у миску:
Візьми.
Бім не їв, хоч третю добу у нього не було в роті апі крихти. Даша легенько торсала його за холку и лагідно говорила:
Візьми, Бімс, візьми.
Голос у Даші м'який, задушевний, тихий і, здавалося, спокійний: руки теплі і ніжні, ласкаві. Але Бім одвернувся від котлет. Даша відкрила Бімові рота і вштовхнула туди котлету. Бім потримав, потримав її в роті, здивовано позираючи на Дашу, а котлета тим часом проковтнулася сама. Так сталося і з другою. З картоплею — теж.
Його треба годувати силою, — сказала Даша Степанівні.— Він тужить за хазяїном, тому й не їсть.
Та ти що! — здивувалася Степанівна. — Собака сам собі знайде. Скільки їх блукає, а їдять же.
Що ж робити? — спитала Даша у Біма. — Ти ж так пропадеш.
Не пропаде, — впевнено сказала Степанівна. — Такий розумний собака не пропаде. Раз на день варитиму йому кулешу. Що ж робити? Живність.
Даша про щось замислилась, потім зняла нашийник.
Поки я не принесу нашийник, не випускайте Біма. Завтра годину на десяту ранку прийду… А де ж тепер Іван Іванович? — спитала вона у Степанівни.
Бім стрепенувся: про нього!
Повезли літаком до Москви. Операція на серці складна. Осколок же поруч.
Бім — увесь увага: "осколок", знову "осколок". Слово це звучить горем. Та коли вони говорять про Івана Івановича, отже, він десь повинен бути. Треба шукати. Шукати!
Даша пішла. Степанівна — також. Бім знову залишився сам на всю ніч. Тепер він може й задрімати, але тільки на кілька хвилин. І кожного разу він бачив уві сні Івана Івановича — вдома або на полюванні. І тоді він підскакував, озирався, ходив по кімнаті, нюхав по кутках, прислухався до тиші й знову лягав біля дверей. Дуже болів рубець від лозини, але це було ніщо в порівнянні з великим горем і невідомістю.
Чекати. Чекати. Зціпити зуби й чекати.
РОЗДІЛ 7 Пошуки тривають
Цього ранку Бім трохи не плакав. Сонце вже над вікном, а ніхто не йде. Він прислухався до кроків пожильців під'їзду, які проходили повз його двері з горішніх поверхів або піднімалися знизу. Усі кроки знайомі, а його нема й нема.
Нарешті виразно почув Дашині туфельки. Вона! Бім голосом подав знак про себе. Його крик у перекладі на людську мову означав: "Я тебе чую, Дашо!"
— Зараз, зараз, — озвалася і подзвонила Степанівні.
Обидві вони увійшли до Біма. З кожною він привітався, потім кинувся до дверей, став там, обернув голову до жінок і зажадав, прохально помахуючи хвостом: "Відчиняйте. Треба шукати".
Даша почепила на нього нашийник, на якому тепер на всю широчінь був міцно закріплений латунний жетон-пластинка з вигравійованим написом: "Звуть його Бім. Він чекає на хазяїна. Добре знає свою домівку. Живе у квартирі сам. Не кривдіть його, люди". Даша прочитала напис Степанівні.
Яка ж ти добра душа! — сплеснула руками Степанівна. — Любиш, виходить, собак?
Даша погладила Біма й відповіла незвично:
Чоловік покинув, хлопчик помер… А мені тридцять років. Жила на квартирі. Тепер виїжджаю.
Самотня. Ой ти голубко моя, — заголосила Степанівна. — Та це ж…
Але Даша відрубала:
Піду. — А біля дверей додала: — Поки що не випускайте Біма — коли б не побіг за мною.
Бім спробував був пролізти у двері разом із Дашею, але вона відтіснила його і вийшла із Степанівною.
Десь через годину Бім заскавулів, потім і завив з туги вголос, так завив, як про це кажуть люди: "Хочеться завити собакою".
Степанівна випустила його (Даша тепер далеко):
Ну, йди, йди. Увечері кулешу зварю.
Бім навіть і не звернув уваги ні на її слова, ні на її очі, а стрімголов скотився вниз і — в двір. Човником проснував по двору, вийшов на вулицю, трохи постояв, нібито подумав, а потім почав читати запахи, рядок за рядком, не зупиняючись навіть під тими деревами, де полишали розписи його співбрати й читати які зобов'язаний кожен собака, який поважає себе.
За цілий день Бім не виявив жодних ознак Івана Івановича. А надвечір, наче про всяк випадок, забрів у молодий парк наново відбудованого району міста. Там четверо хлопчаків ганяли м'яча. Він посидів трошки, перевірив усе навкруги, наскільки хапав ніс, і хотів був іти звідси. Але хлопчик років дванадцяти відокремився від тих, що грали, підійшов до Біма й зацікавлено задивився на нього.
Ти чий? — спитав він, пібито Бім зміг би відповісти на запитання.
Бім, по-перше, поздоровкався і покрутив хвостом, але якось сумовито, схиливши голову зразу на один бік, потім на другий. Це, крім того, означало й запитання: "А ти що за людина?"
Хлопчик зрозумів, що собака йому поки що не зовсім довіряє, і сміливо підійшов, простягнув руку:
Здоров, Чорпе вухо.
Коли Бім подав лапу, хлопчик гукнув:
Хлопці! Сюди, сюди!
Ті підбігли, одначе зупинилися віддалік.