Іван Іванович нахилився до Бімового вуха і ледве чутно прошепотів:
Лежати!
Бім ліг. І тремтів.
— Ого-го-го-о-о! — гукали там мисливці-нагоничі.
Тиша тепер розсипалася на голоси, незнайомі, несамовиті, дикі. Застукотіли дрючками об дерева, заторохтіла тріскачка, мовби сто сорок перед погибеллю. Цеп нагоничів наближався з криком, гомоном і пострілами вгору.
І от… Бім зачув знайомий з юності запах: вовк! Він притулився до хазяїнової ноги, ледь-ледь, — зовсім ледь-ледь! — піднявся на лапи і витягнув хвоста. Іван Іванович усе зрозумів.
Вони побачили обидва: вздовж прапорців, поза пострілом, з'явився вовк. Ішов він широкими махами, голову опустив, хвіст звисав поліном. І тут же звір зник. Одразу ж, майже ту ж мить, пролунав постріл у цепу, за ним — другий.
Ліс гуркотів. Ліс майже озлоблено стривожився.
Ще постріл на номері. Це вже зовсім поруч. А крики ближче, ближче та ближче.
Вовк, величезний старий вовк з'явився несподівано. Він прийшов, вимоїною, під прикриттям тернику, а побачивши прапорці, різко зупинився, нібито па щось настромився. Але тут, над вимоїною, прапорці висіли вище, ніж на всій лінії, втричі вище від зросту звіра. А людський гомін уже наздоганяв. Вовк якось не дуже рішуче і навіть мляво пройшов під прапорцями й опинився метрів за п'ятнадцять від Івана Івановича та Біма. Ось він зробив кілька махів, але за цей час людина і собака встигли роздивитися, що він був поранений: пляма крові розпливлася на боці, рот увесь у червонястій пий.
Іван Іванович вистрілив.
Вовк, підскочивши на всіх чотирьох ногах, різко, усім корпусом, не повертаючи шиї, озирнувся на постріл і… став. Широкий могутній лоб, налиті кров'ю очі, ощирені зуби, червоняста піна… А проте він не був жалюгідним. Він був красивий, цей вільний дикун. О ні, він не був боягузом, він не хотів падати й зараз, гордий звір, але… звалився-таки й розпластався, повільно перебираючи лапами. Потім завмер, присмирнів, заспокоївся.
Бім не зміг витримати всього цього. Він схопився й зробив стойку. Але яка це була стойка! Шерсть на спині здибилася, на холці вона майже стояла сторч, а хвіст затиснутий між ногами: озлоблено-боязка, огидна стойка на свого брата, на гордого царя собак, уже мертвого й тому безпечного, але страшного духом своїм і кров'ю своєю страшного. Бім ненавидів брата свого. Бім вірив людині, вовк не вірив. Бім боявся брата, вовк не боявся його, навіть смертельно поранений.
…А крики вже зовсім близько. Ще був один постріл. І ще дублет. Мабуть, якийсь досвідчений вовк ішов зовсім поряд з цепом і, можливо, прорвався крізь нього в найостаннішу мить, коли люди уже втратили пильність і вже сходилися до гурту. Нарешті з'явився з підліску Головний, підійшов до Івана Івановича і сказав, позираючи на Біма:
— Ти диви! І на собаку не схожий: звір звіром. А два прорвались-таки, втекли. Один поранений.
Іван Іванович гладив Біма, пестив, умовляв, але той, хоч і уклав шерсть на спині, однак усе ще крутився на місці, часто-часто дихав, висолопивши язика, й одвертався од людей. А коли обидва мисливці попрямували до вовчого трупа, Бім не пішов за ними, а, навпаки, порушивши всі правила, тягнучи за собою поводок, відійшов метрів на тридцять далі, ліг, поклав голову на жовте листя і тремтів мовби в пропасниці. Повернувшись до нього, Іван Іванович помітив, що білки очей у Біма криваво-червоні. Звір!
Ех, Бімко, Бімко. Погано тобі? Звичайно, погано. Так треба, хлопчику. Треба.
Зваж, Іване Івановичу, — сказав Головний, — лягавого собаку можна й залякати вовком — лісу боятиметься. Собака — раб, вовк — звір вільний.
Воно-то так, але Бімові уже чотири роки — собака дорослий, лісом не настрахаєш. Зате в лісі, де вовки, він уже не відійде від тебе: нападе на слід і скаже: "Вовки!"
Ай правда ж бо: вовки беруть лягавих, мов малих курчат. А цього тепер навряд візьме: від ноги твоєї не відійде, якщо зачує.
От бачиш! Тільки до року не треба лякати звіром. А так — що ж вдієш! — хай переживе.
Іван Іванович одвів Біма, а Головний залишився біля вовка, очікуючи нагоничів. Коли зібрались на кордоні усі мисливці, випили по чарці й загомоніли, веселі і збуджені, Бім відчужено й самотньо лежав під тином, згорнувшись калачиком, суворий, червоноокий, вражений і заражений вовчим духом. Ех, коли б Бім міг знати, що доля ще раз закине його в оцей самий ліс!
До нього підійшов лісник, хазяїн кордону, сів навпочіпки, погладив по спині:
Гарний пес, гарний. Розумний пес. За всю облаву не гавкнув і не завив.
Тут усі любили собак.
Та коли мисливці посідали в автомобіль і Іван Іванович підсадив туди Біма, той кішкою вистрибнув на землю, ощирившись і скімлячи: він не хотів бути вкупі з трьома мертвими вовками.
Ого! — сказав Головний. — Цей тепер не пропаде.
Незнайомий гладкий мисливець невдоволено вийшов з кабіни й важко поліз у кузов, а Іван Іванович з Бімом сіли в кабіну.
* * *
Після того було не так уже багато полювань на вальдшнепа, але Бім усе виконував чудово, як і завжди. Одначе досить йому зачути вовчий слід — він припиняв полювання: притулявся до хазяїнової ноги — і ні з місця. Так він чітко визначав слово "вовк". І це було добре. А після облави він ще дужче став любити Івана Івановича і вірити в його силу. Вірив Бім у доброту людини. Велике благо — вірити. І любити. Собака без такої віри — уже не собака, а вільний вовк або (що гірше) бродячий пес. Із цих двох можливостей вибирає кожен собака, якщо він перестав вірити хазяїнові і пішов від нього або якщо його вигнали. Але горе тому собаці, який втратить улюбленого друга — людину, шукатиме його, чекатиме. Він тоді уже не зможе бути ні вільним вовком, ні звичайним бродячим псом, а залишиться тим же собакою, відданим і вірним втраченому другові, але самотнім до кінця життя.
Я не буду, любий читачу, розповідати жодної з багатьох достовірних історій про таку відданість протягом багатьох років і до кінця собачого життя. Я розповім тільки про одного Біма з чорним вухом.
РОЗДІЛ 6 Прощання з другом
Якось після полювання Іван Іванович прийшов додому, нагодував Біма й ліг у постіль, не повечерявши й не погасивши світло. Того дня Бім добре натомився, тому швидко заснув і не чув нічого. Але в наступні дні і Бім почав підмічати, що хазяїн частіше лягає і вдень, чогось журиться, іноді несподівано зойкне від болю. Більш як тиждень Бім гуляв сам, недовго — за потребою. Потім Іван Іванович зовсім занедужав, віп ледве-ледве доходив до дверей, щоб випустити або впустити Біма. Одного разу він простогнав у постелі якось особливо тужно. Бім підійшов, сів коло ліжка, уважно подивився другові в обличчя, потім поклав голову на витягнуту його руку. Він побачив, яке сотало в хазяїна обличчя: бліде— бліде, під очима темні кола, неголене підборіддя загострилося. Іван Іванович повернув голову до Біма і тихо, ослаблим голосом сказав: