— Нам треба поспішати,— сказала Рут,— уже за десять хвилин сьома, не випадає, щоб вони чекали на нас.
— За дві хвилини ми будемо там,— відповів Йозеф.— І прийдемо саме вчасно. В підземеллі тхнуло тиньком. Навіть сьогодні я не можу ніде дітися від цього запаху. І бетоном також. Між іншим, ви знаєте, що ті гробниці були відкриті завдяки батьковій пристрасті до висаджування в повітря будівель? Коли висадили стару вартівню, під нею завалилося склепіння й відкрився вхід до тієї порохняви внизу. Отже, хай живе динаміт... До речі, тобі сподобався наш новий дядько, Рут? У тобі озвався голос крові, коли ти побачила його?
— Ні,— мовила Рут,— голос крові в мені не озвався, але, по-моєму, він приємний, тільки трохи сухуватий і якийсь безпорадний... Він житиме в нас?
— Може, й у нас,— відповів Йозеф.— Ми теж там житимемо, Маріанно?
— Ти хочеш перебратися в місто?
— Так,— сказав Йозеф,— вивчатиму статику, щоб потім працювати в поважній батьковій конторі. Чи тобі не подобається мій намір?
Вони перетнули людну вулицю й пішли тихішою. Маріанна зупинилася перед якоюсь вітриною, звільнившись від Йо-зе4>ової руки й відвівши руку Рут, і витерла хусточкою сльози. Рут пригладила волосся і обсмикала светра.
— Чи ми досить ошатні? — спитала вона.— Я б не хотіла засмутити дідуся.
— Ви досить ошатні,— заспокоїв їх Йозеф.— То як, подобається тобі мій план, Маріанно?
— Мені не байдуже, що ти робитимеш,— відповіла вона.— Вивчати статику — добре діло, хтозна тільки, як ти думаєш застосовувати свої знання.
— Я ще не знаю, чи будуватиму, чи висаджуватиму будівлі в повітря,— мовив Йозеф.
— Динаміт уже напевне застарів,— сказала Рут.— Я переконана, що тепер є якісь кращі засоби. Ти пам'ятаєш, як радів батько, коли йому ще дозволяли висаджувати зруйновані будівлі? Власне, він зробився такий поважний аж тоді, коли вже не стало чого висаджувати... А яке враження він справив на тебе, Маріанно? Він тобі сподобався?
— Дуже сподобався,— відповіла Маріанна.— Я думала, що він гірший, холодніший, і трохи боялася його, поки знала тільки з розмов, а тепер мені здається, що якраз боятися його зовсім не треба. Може, вам буде смішно, але біля нього я почуваю себе в безпеці.
Йозефові й Рут не було смішно. Вони взяли Маріанну всередину й пішли далі. Перед дверима кав'ярні "Кронер" вони зупинилися, й дівчата ще раз оглянули себе в дзеркальних шибках дверей, запнутих зсередини зеленим шовком, ще 0аз пригладили волосся. Потім Йозеф, усміхаючись, відчинив перед ними двері.
— Боже, яка я голодна,— сказала Рут.— Але дідусь напевне замовив нам щось смачне.
Пані Кронер, піднявши руки вгору, рушила їм назустріч зеленою доріжкою повз накриті зеленими обрусами столи. її сріблясті косп р"! куйовдились, у водявих очах блищала воло га, голос тремтів від невдаваного хвилювання,— весь її вигляд свідчив, що сталося якесь лихо.
— То ви ще нічого не знаєте? — спитала вона.
— Ні,— відповів Йозеф.— А що таке?
— Мабуть, сталося щось страшне. Ваша бабуся скасувала свято... зателео^онувала кілька хвилин тому. На вас чекають у с Принці Генріхові", у двісті дванадцятому номері. Я не тільки глибоко схвильована, а й дуже розчарована, пане Фе мелю, навіть, скажу вам щиро, була б ображена, якби не вважала, що бабуся мала на це якісь поважні підстави. Звичайно ж, для клієнта, що ось уже п'ятдесят років, вірніше, п'ятдесят один рік відвідує нашу кав'ярню, ми приготували сюрприз, мистецький витвір... ну, та я вам його покажу. І що я скажу представникам преси й радіо, які з'являться сюди десь о дев'ятій, коли мало скінчитися святкування в родинному колі? Що я їм скажу?
— І бабуся не пояснила вам, чому скасувала свято?
— Сказала, що нездужає... не знаю, що малося на увазі... може, е-е-е... хронічна недуга вашої бабусі?
— Ми нічого не знаємо,— сказав Йозеф.— Чи не переслали б ви, якщо ваша ласка, подарунки й квітки до готелю "Принц Генріх"?
— Певне, що перешлю, але, може, хоч ви глянете на мій сюрприз ?
Маріанна штовхнула Йозефа в бік, Рут усміхнулася, і він сказав:
— Залюбки, пані Кронер.
— Коли ваш дідусь приїхав до нашого міста,— сказала пані Кронер,— я ще була молоденькою дівчинкою, мені щойно минув чотирнадцятий, і я ще тільки наглядала за кухонним буцЬетом. Потім я навчилася накривати на стіл, і ви самі можете уявити собі, скільки разів я вранці подавала вашому дідусеві сніданок, скільки разів забирала з його столу чарочку на яйце й підсовувала йому повидло, а нахиляючись по тарілку з-під сиру, кидала оком і на його блокнот. Бог мені свідок, що ми не байдужі до життя своїх клієнтів, не думайте, що ділові люди такі черстві... І не думайте, що я забула, як він тоді за одну ніч став славетний, отримавши таке велике замовлення. Може, клієнти і вважають, що все так просто: прийшов до кав'ярні "Кронер", замовив собі щось, розрахувався й пішов, але повірте мені, така доля, як у вашого дідуся, не могла лишити нас байдужими...
— Ну звичайно,— сказав Йозеф.
— О, я знаю, що ви думаєте: коли вже ця стара відчепиться від нас? Але хіба я так багато хочу від вас, коли прошу поглянути на мій сюрприз і сказати дідусеві, що я буду рада, як він прийде й сам подивитися на нього? Знімки для газети вже зроблені.
Вони повільно пішли за пані Кронер зеленою доріжкою повз накриті зеленими обрусами столи. Пані Кронер зупинилася біля великого чотирикутного столу, на який була напнута полотнина, і вони теж машинально поставали навколо нього. Те, що було накрите полотниною, мало якусь дивну 4юрму, в одних місцях здіймалося вгору, в других опадало.
— Як добре, що нас четверо,— мовила пані Кронер. Я вас попрошу, візьміть, будь ласка, кожне за ріжок полотнини, і коли я скажу: "Нумо!", разом підіймемо її вгору.
Маріанна підштовхнула Рут на ріг столу, де ще нікого не було, і вони взялися кожне за кінець полотнини.
— Нумо! — вигукнула пані Кронер.
Вони підняли полотнину, дівчата відійшли з нею вбік, склали ріжки докупи, і пані Кронер старанно згорнула її.
— Боже, це ж докладна копія абатства Святого Антонія,— мовила Маріанна.
— Правда? — зраділа пані Кронер.— Бачите, ми не забули навіть мозаїки над головним входом... А ось тут виноградник.