Батькові найбільше подобалося працювати в Трішлеровій пивниці, обслуговувати матросів та їхніх дружин, що довгими літніми вечорами сиділи в садку на червоних стільцях. Алоїз, Едіт і він вудили рибу в гавані. Там він, за своїм дитячим рахунком часу, відчув вічність і нескінченність, про які досі знав тільки з рядків віршів. На другому березі вечорами дзвонили дзвони собору Святого Северина, звістую-чи мир і надію. Едіт руками відтворювала в повітрі рухи поплавців, що стрибали на воді, не тільки руки, а й стегна, все її тіло рухалося в лад тим поплавцям. І ні в кого з них не клювала жодна рибина.
Батько подавав жовте пиво з білою піною, на обличчі в нього проступало більше лагідності, ніж затятості, і, радісно всміхаючись, він відмовлявся від чайових, бо всі люди брати.
— Брати! Брати!—лунав його голос літнього надвечір'я, і розважні матроси всміхалися, а їхні впевнені в собі дружи ни похитували головами, дивуючись із такого дитячого захвату, але плескали в долоні, бо всі вони були брати й сестри.
Шрелла повільно спустився вниз і пішов уздовж гавані, де іржаві понтони й човни чекали на скупників брухту. Увійшовши в зелену тінь від мосту, він побачив серед річки крани, що ревно вантажили на баржі уламки старого мосту. Брухт скреготав і здавлювався під тягарем усе нових уламків, які лягали на нього зверху. Шрелла знайшов помпезні сходи й відчув, що широкі східці спонукають його ступати врочистим кроком. Порожня, чиста автострада з моторошною впевненістю вела до річки, на міст, де щити зі схрещеними кістками й велетенськими черепами, чорними на білому тлі, зводили нанівець ту впевненість. Шлях на захід перепиняли щити зі словом СМЕРТЬ, СМЕРТЬ, а на схід дорога вела в безмежне море лискучої бурякової гички.
Шрелла пішов далі, проліз між словом СМЕРТЬ і схрещеними кістками, поминув бараки будівельників, утихомирив нічного сторожа, що почав був схвильовано вимахувати руками, але опустив їх, заспокоєний його усмішкою. Дійшовши до самого краю набережної, Шрелла побачив бруси загорож, на яких висіли уламки бетону,— вони вже п'ятнадцять років після вибуху засвідчували тут високу якість німецької криці. По той бік річки, за порожньою крицевою брамою, дорога знов вела повз майданчик для гри в гольф у безмежне море лискучої бурякової гички.
Кав'ярня "Бельв'ю". Алея вздовж берега. Праворуч спортивні майданчики, де грали в бейсбол. Бейсбол. М'яч, якого забив Роберт, і кулі, які вони штовхали киями в голландській пивниці, червоні на зеленому полі, білі на зеленому полі, монотонна музика куль, що звучала майже як грегоріанська літургія. Фігури, що їх утворювали кулі, немов сувора поезія, без кінця вичаровувана з зеленого сукна. Ніколи не приймай причастя буйвола, покірно терпи муки, паси ягнят моїх на майданчиках у передмісті, де грають у бейсбол, на Гру4>ель-штрасе й на Модестгасе, на околицях англійських міст і за гратами в'язниці паси ягнят моїх, хоч би де вони тобі тралилися, навіть коли вони тільки й уміють, що читати Гельдерліна і Тракля, тільки те й роблять, що п'ятнадцять років пишуть на класній дошці: "Я в'яжу, я в'язав, я в'язатиму, я в'язав би",— а тим часом Нетлінгерові діти грають у бадмінтон на добре доглянутому моріжку — все-таки найкраще вміють доглядати його англійці,— сам він лежить у гарному шезлонзі, а його гарна, доглянута, дуже добре доглянута Дружина гукає йому з тераси: "Може, додати тобі в цитриновий напій краплю джину?" І він відповідає: "Додай, але велику краплю!" І дружина, весело захихотівши, захоплена його дотепністю, додає йому в напій велику краплю джину, тоді виходить надвір і сідає біля нього в другий шезлонг, такий самий гарний, як і той, що сидить він, і спостерігає, як їхня старша дочка грає в бадмінтон: може, ледь-ледь захуда, трішечки кістлява, а на її гарному личку трішечки більше поважності, ніж треба. Ось вона стомлено відкладає ракетку, сідає на край моріжка в ногах у татуся й матусі —"гляди тільки не застудися, доню" —й поважно, ох, завжди вона все робить поважно, питає: "Татусю, поясніть мені до пуття, що таке демократія?" Для татуся це чудова нагода сповнитись урочистого настрою, він відставляє склянку з напоєм, виймає з рота сигару—"це вже сьогодні п'ята, Ернсте-Ру-дольс£>е" — й починає пояснювати їй: "Демократія..." Ні, ні, я не прийду до тебе ні додому, ні на службу, щоб з'ясувати своє становище з погляду закону, я не беру нічого за це, колись у кав'ярні "Цонз" я по-дитячому заприсягнувся оберігати шляхетність безборонних. Моє становище з погляду закону залишиться нез'ясованим, хіба що Роберт з'ясував його динамітом. Чи він за цей час навчився сміятись або хоч усміхатись? Він завжди був суворий, не міг змиритися зі смертю Ферді. Свої думки про помсту він утілив у с}юрмули, точні с}юрмули, весь час носив цей легенький тягар у своєму мозку, чи то живучи на фельдфебельській, чи на офіцерській квартирі, носив шість років і ні разу не засміявся, хоч Ферді усміхався навіть тоді, як його арештовували. Ферді був ангелом з передмістя, ангелом, що виріс на гною Гру4>ель-штрасе. Шрелла тільки трьома квадратними сантиметрами шкіри торкнувся до того, що жило в його спогадах. Обсмалені ноги вчителя гімнастики й останнє ягня боже, вбите скалкою бомби. Батько зник безслідно, його навіть не застрілили під час спроби втекти. І ніхто так і не знайшов м'яча, якого забив Роберт.
Шрелла кинув недокурок у прірву під собою, підвівся, повільно рушив назад, знов проліз між словом СМЕРТЬ і схрещеними кістками, кивнув сторожеві, якого був налякав, ще раз озирнувся на кав'ярню "Бельв'ю" і пішов порожньою чистою автострадою в напрямку бурякових ланів, що мерехтіли на обрії в сонячному промінні. Десь там ця дорога мала перетнути колію шістнадцятого трамвая. Звідти він за свої сорок п'ять по^енігів доїде до вокзалу. Йому хотілося швидше опинитися в готельній кімнаті. Він любив ці обшарпані кімнати за те, що вони завжди були випадкові, не мали свого обличчя, нічим не відрізнялися одна від одної. Крижані квітки спогадів не розтануть у таких кімнатах, там ти не маєш ані підданства, ані батьківщини, вранці заспаний офіціант подасть тобі несмачний сніданок, манжети в нього будуть не зовсім чисті, нагрудник не так гарно накрохмалений, як крохмалила колись його мати. Може, якщо офіціантові буде за шістдесят, зважитись на ризиковне запитання? "Ви часом не знали офіціанта на прізвище Шрелла?"