— Я навіть трохи пишаюся ним,— мовив старий, він такий безпосередній, життєрадісний, і з нього колись вийде добрий архітектор. Хоч він трохи засуворий з робітниками надто нетерплячий, та хіба будеш терплячий у двадцять два роки. А крім того, його підганяє термін, ченці дуже хочуть відправити передріздвяну службу вже в новій церкві. Звичай но, нас усіх запросять на освячення.
— У них ще й досі той самий абат?
— Котрий?
— Грегор.
— Ні, він помер сорок сьомого року, не міг пережити того що абатство зруйнували.
— А ви? Ви змогли пережити це?
— Коли я почув, що його зруйновано, мене це дуже засму тило. Та потім я приїхав туди, побачив руїни та схвильова них ченців, які хотіли створити комісію, щоб знайти винного, і мені перехотілося мститись за свою будівлю. Я відрадив їх шукати винного, боявся, що він буде вибачатися переді мною, у мене ще й досі лунало у вухах страхітливе "sorry" того англійця. І, зрештою, кожну споруду можна знов відбудува ти. Так, Роберте, я пережив це. Ти не повіриш, але я завжди був досить байдужий до споруд, які проектував і які будува ли під моїм керівництвом. На папері вони мені подобались, я працював над ними, можна сказати, з запалом, але ніколи не був митцем, розумієш, і знав, що я не митець. Коли вони запропонували мені відбудувати абатство, в мене ще були давні креслення. Для твого сина це чудова нагода перевірити свої знання на практиці, навчитись узгоджувати між собою всі деталі й трохи приборкувати своє нетерпіння. А нам не пора вже йти до поїзда?
— Ще чотири хвилини, тату. Але можна вийти на перон
Роберт підвівся, махнув рукою господареві й витяг гаманця. Але той вийшов з-за ляди, поминув його і, всміхаючись, поклав старому руку на плече.
— Ні, ні, пане раднику,— сказав він.— Ви мої гості, я нізащо не візьму грошей, ми з вами пом'янули мою матір.
Надворі було ще тепло, білі стяги диму з паровоза здіймалися вже над Додрінгеном.
— У тебе є квитки? — спитав старий.
— Є,— відповів Роберт.
Він дивився на поїзд, що спускався до них із пагорба за Додрінгеном, наче з блакитного неба, чорний, старий і зворушливий. Із службового приміщення вийшов начальник станції, він усміхався, теж, мабуть, радий, що робочий тиждень скінчився.
— Сюди, тату, сюди! — загукала Рут.
У дверях майнула її зелена шапочка й рожевий пух светра. Вона простягла руки дідові, допомогла йому піднятися на східці, обняла його, обережно провела до відчинених дверей купе, тоді допомогла батькові й поцілувала його в щоку.
— Я страшенно рада,— сказала вона,— справді страшенно рада, що ми відвідаємо абатство й що в нас сьогодні буде такий вечір.
Начальник станції засвистів і дав знак машиністові рушати.
7
Коли вони підійшли до віконця, Нетлінгер вийняв сигару з рота й підбадьорливо кивнув головою Шреллі. Віконце відчинилося перед ними, наглядач зі списком вихилився з нього і спитав:
— Ви в'язень Шрелла?
— Я,— відповів Шрелла.
Наглядач почав перераховувати речі, беручи їх одну за одною з коробки і викладаючи на ляду.
— Кишеньковий годинник, нікельований, без ланцюжка. Гаманець, чорний, шкіряний, у ньому п'ять англійських шилінгів, тридцять бельгійських франків, десять німецьких марок і вісімдесят ж})енігів. Краватка, зелена. Кулькова ручка, без марки, сіра. Дві хусточки, білі. Плащ, непромокальний, з паском. Капелюх, чорний. Безпечна бритва марки "Жилет". Шість сигарет марки "Бельга". Сорочка, спідня білизна, мило й зубна щітка у вас були з собою, правда? Прошу, розпишіться ось тут, що всі ваші речі вам повернуто.
Шрелла надяг плаща, запхнув своє добро в кишеню і розписався там, де була поставлена дата: "6 вересня, 1958 року, 15 год. ЗО хв.".
— Усе,— сказав наглядач і зачинив віконце. Нетлінгер знов засунув сигару в рот і торкнув Шреллу за
плече.
— Ходімо,— сказав він,— нічого зволікати, чи тобі подобається сидіти за гратами? А краватку, може, все-таки зав'яжеш?
Шрелла встромив сигарету в рот, поправив окуляри, підняв комір і зав'язав краватку. Він відсахнувся, коли Нетлінгер раптом підніс йому до носа запальничку.
— Так,— сказав Нетлінгер,— у цьому всі в'язні однакові, чи вони зі становищем, чи ні, винні чи невинні, бідні чи багаті, політичні чи кримінальні, а найперше хочуть закурити.
Шрелла глибоко затягнувся і глянув поверх окулярів на Нетлінгера, зав'язуючи краватку й опускаючи коміра.
— Ти, бачу, маєш у цьому досвід, еге ж?
— А ти ні? — відповів Нетлінгер.— Ходімо, від прощання з начальником в'язниці я тебе не можу врятувати.
Шрелла надяг капелюха, вийняв з рота сигарету і рушив за Нетлінгером, що відчинив йому двері на подвір'я. Начальник в'язниці стояв біля віконця, перед яким вишикувалась черга тих, що хотіли отримати дозвіл на побачення в неділю. Він був високий, одягнений не надто елегантно, але добротно. Підходячи до Нетлінгера зі Шреллою, він кожним своїм порухом показував, що він людина цивільна.
— Ну як, ти задоволений? — спитав начальник в'язниці Нетлінгера.— Сподіваюся, що все залагоджено швидко й коректно.
— Дякую,— відповів Нетлінгер,— справді все зробили дуже швидко.
— Чудово,— сказав директор і обернувся до Шрелли.— Не гнівайтесь, коли я скажу вам на прощання кілька слів, хоч ви лише один день,— він засміявся,— перебували під моєю опікою і помилково потрапили не в слідче відділення, а у виправне. Гляньте,— він показав на внутрішню браму в'язниці,— за цією брамою вас чекає друга брама, а вже за нею — щось прекрасне, наше найбільше добро — воля. Не знаю, чи підозра, що падала на вас, обгрунтована чи ні, але в моїх гостинних мурах,— він знов засміявся,— ви пізнали щось протилежне: неволю. Тож цінуйте волю. Хоч ми всі тільки в'язні, в'язні свого тіла, поки одного дня наша душа звільниться від нього й полине до свого творця, але бути в'язнем у моїх гостинних мурах — це не лише символічний образ. Я відпускаю вас на волю, пане Шрелло...
Шрелла збентежено простяг руку, але швидко відсмикнув її назад, бо з виразу обличчя начальника помітив, що це напевне не входило в церемонію прощання. Шрелла зніяковіло мовчав, перекладаючи сигарету з руки в руку й поглядаючи на Нетлінгера.
Мури навколо цього подвір'я, клаптик неба над ним були останнє, що бачив Ферді в цьому світі, а голос начальника в'язниці — останнім людським голосом, який він чув. Подвір'я було таке мале, що запах Нетлінгерової сигари заповнив його все. З того, як принюхувався начальник в'язниці, видно було, що він думає: "О, на сигарах ти завжди розумівся, цього вже в тебе не відбереш".