— Так,— погодився батько,— тут ніщо не змінилося. Ти теле4юнував Рут, вона приїде? Я її так давно не бачив.
— Так, приїде, я думаю, що вона вже в поїзді.
— Десь о пів на п'яту чи трішки пізніше ми будемо в Кіслінгені, вип'ємо там кави й до сьомої встигнемо вернутися додому. Ви ж прийдете на мій день народження?
— Звичайно, тату, невже ви думали, що не прийдемо?
— Ні, але я вже міркував собі, може, не влаштовувати ніякого свята, відмовитись від нього... Хоч хто зна, як би це сприйняли діти, я так довго готувався до нього.
Старий опустив очі на червоно-білу картату скатертину й почав виводити по ній кола своїм кухлем. Роберта вразила гладенька шкіра на батькових руках: наче в дитини, наче ці руки й досі зберегли свою невинність. Батько підвів очі й глянув Робертові в обличчя.
— Я думав про Рут і про Йозефа. Ти ж знаєш, що в нього є дівчина?
— Ні, не знаю.
Старий знов опустив очі й заходився водити кухлем по скатертині.
— Я завжди сподівався, що мої тутешні хутори стануть для вас ніби другою домівкою, але ви всі воліли жити в місті, навіть Едіт... Аж Йозеф, здається, здійснить мою мрію. Дивно, ви всі гадаєте, що він схожий на Едіт і нічого не успадкував від нас,— а він же такий подібний до Генріха, що мені часом аж страшно стає, коли я дивлюсь на нього. Такий би став Генріх, якби виріс... Ти пам'ятаєш його?
Наш пес звався Бром, і мені дали потримати віжки, чорні шкіряні віжки, потріскані по краях. Мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай. Гінденбург.
— Так, пам'ятаю.
— Він віддав мені назад хутір, який я подарував йому. Кому я тепер його подарую? Иозес]юві чи Рут? Чи тобі? Ти хотів би, щоб він був твій? Хотів би мати корів і луки, центрифуги й січкарні, трактори й грабарки? Чи, може, віддати їх монастиреві? Я купив обидва ці хутори за свій перший гонорар. Мені було двадцять дев'ять років, коли я почав будувати абатство, ви собі навіть не можете уявити, що для молодого архітектора означає отримати таке замовлення. Скандал. Сенсація. Я так часто їжджу сюди не тільки тому, щоб пригадати минуле, яке тоді ще було майбутнім. Я завжди думав на старість стати немов би селянином. Але не став ним, я просто старий дурень, що грається в піжмурки зі своєю дружиною. Ми навпереміну заплющуєм очі й переставляємо дати, як переставляють діапозитиви в апаратах, що висвітлюють їх на стіні. Ось, будь ласка, тисяча дев'ятсот двадцять восьмий рік — мати тримає за руки двох гарненьких синів, одному тринадцять років, другому одинадцять, поряд стоїть батько з сигарою в роті й усміхається. На задньому плані видно Ейс]эелеву вежу — чи то замок Святого Ангела, чи, може, Бранденбурзька брама? Вибери сам собі лаштунки до вподоби. А може, прибій в Остенде, чи вежу собору Святого Северина, чи ятку з лимонадом у Блесенфельдському парку? Ні, звичайно, за лаштунки править абатство святого Антонія, ти побачиш його в альбомі знятим у всі пори року. Міняється тільки мода одягу, який ми носимо: то на матері великий капелюшок, то малий, то вона з короткими косами, то з довгими, то в широкій спідниці, то у вузькій, то її синам три і п'ять років, то п'ять і сім. Потім там з'являється незнайома жінка, білява, молода, одну дитину вона тримає на руках, а друга стоїть біля неї, одній дитині рік, а другій три. Чи ти знаєш, що я так любив Едіт, як, мабуть, не полюбив би рідну дочку? Я не міг собі уявити, що в неї справді були батько, мати... і брат. Едіт була вістункою бога. Поки вона жила в нас, я знов міг подумки вимовляти його ім'я й не червоніти з сорому, міг молитися йому... Яке веління вона принесла, передала від нього? Веління мститися за ягнят? Сподіваюся, ти сумлінно виконував те веління, не дурив себе хибними осторогами, як завжди дурив себе я, не ховався за почуття своєї зверхності, зберігаючи його в холодильнику іронії, як завжди ховався я. В неї справді був брат? Він живий? Він справді десь є?
Втупивши очі в червоно-білу картату скатертину, він водив по ній кухлем. Потім ледь підвів голову.
— Скажи, він справді десь є? Він же був твій приятель. Я раз бачив його, стояв біля вікна в спальні й бачив, як він ішов подвір'ям до тебе. Відтоді я не міг його забути, часто думав про нього, хоч дивився на нього всього десять чи двадцять секунд. Я злякався його, наче він був чорним ангелом. Він справді десь є?
— Є.
— То він живий?
— Так. Ви боїтесь його?
— Боюся. І тебе також боюся. Хіба ти не знав цього? Я не питаю, яке веління передала тобі Едіт, скажи тільки, чи ти виконав його?
— Виконав.
— Ну, то добре. Ти здивований, що я боявся тебе... і ще й досі трохи боюся. Я сміявся з ваших дитячих змов, але сміх застряг мені в горлі, коли я прочитав у газеті, що вони вбили того хлопця. Він міг би бути братом Едіт. Але потім я довідався, що то ще був мало не гуманний вчинок, все-таки той твій приятель кинув бомбу і обсмалив ноги вчителеві гімнастики. А вбити хлопця, що вкидав нам у поштову скриньку твої записочки, чи поляка, що замахнувся рукою на того самого вчителя гімнастики... Досить було тільки невчасно моргнути, мати не такого кольору волосся й не такої с}х>рми носа, а потім уже навіть і цього не треба було — вистачало свідоцтва про народження батька чи бабусі. Роками мене підтримував сміх, та потім він утратив свою силу, перестав діяти. Я відчинив холодильник, іронія скисла, і я викинув її, як зіпсовану їжу, що колись була добра. Раніше я думав, що люблю й розумію твою матір,— та лише тоді я її зрозумів і полюбив, а також зрозумів і полюбив вас, хоч до кінця усвідомив це пізніше. Коли скінчилася війна, я пішов угору, став уповноваженим у справах будівництва цілої округи. Ми дочекалися миру, думав я, все минулося, починається нове життя. Аж ось одного дня англійський комендант вирішив, так би мовити, вибачитися переді мною за те, що вони розбомбили церкву Святого Гонорія і знищили скульптурну групу "Розп'яття" з дванадцятого сторіччя. Він вибачився не за Едіт, а тільки за скульптурну групу з дванадцятого сторіччя. Sorry Я знов засміявся, вперше за десять років, але то був недобрий сміх, Роберте... І я відмовився від своєї посади. Уповноважений у справах будівництва? Навіщо це? Я ж віддав би всі скульптурні групи всіх сторіч, щоб ще раз побачити усмішку Едіт, відчути дотик її руки. Що важили для мене зображення господа в порівнянні зі справжньою усмішкою його вістунки? А за хлопця, який приносив твої записочки, якого я ніколи не бачив, імені якого ніколи так і не взнав, я віддав би собор Святого Северина, і то це була б сміховинно мала ціна, так само як медаль — сміховинно мала ціна за врятування життя. Ти бачив ще в когось усмішку Едіт або усмішку учня столяра? Хоч маленький відблиск її? Ох, Роберте, Роберте! — Він відставив кухоль і сперся ліктями на стіл.— Бачив ти її ще в когось? — промурмотів він крізь долоні, якими затулив обличчя.