Я дивився на них усіх, дослухався до їхніх розмов, до розмов своїх статистів, і малював ряди стільців, ряди столиків і танок офіціантів, а за двадцять хвилин до одинадцятої попросив рахунок: він був менший, ніж я сподівався. Я вирішив показати себе "щедрим, але не марнотратним", я десь вичитав цю формулу, і вона здалася мені доброю. Я був стомлений, коли, попрощавшись з офіціантами й служниками і винагородивши того з них, чиї уста творили міф про мене, п'ятдесятьма пфенігами додаткових чайових, вийшов з кав'ярні. Вони провели мене уважним поглядом, але так і не здогадалися, що солістом у їхньому танку був я. Рівно тримаючись, я пружним кроком пройшов повз них, показуючи їм те, що вони й мали побачити: митця в чорному крислатому капелюсі, невисокого, тендітного, на вигляд не більше як двадцятип'ятирічного, що чимось невловимим нагадував селюка, а проте тримався дуже впевнено. Ще десять пфенігів хлопцеві, який відчинив мені двері.
Сюди, до будинку номер сім на Модестгасе, усього півтори хвилини ходи. Ремісничі учні, підводи, черниці — вуличне життя. Чи справді в брамі будинку номер сім тхнуло друкарською фарбою? Важелі друкарських машин рухалися вперед і назад, уперед і назад, наче поршні в машинному відділенні пароплава, друкуючи на білому папері щось повчальне. Портьє скинув кашкета.
— Пан архітектор? Речі вже нагорі.
Я тицьнув в його червонясті руки чайові.
— Завжди до ваших послуг, пане лейтенанте.— Він посміхнувся.— Сюди вже приходило двоє добродіїв, хочуть прийняти вас у тутешній клуб офіцерів запасу.
Знов я побачив майбутнє чіткіше, ніж теперішнє, яке, тільки-но наставши, зразу ж тонуло в темному небутті. Я побачив заяложеного портьє, оточеного газетярями, побачив набрані великими літерами заголовки: "Молодий архітектор перемагає на конкурсі корифеїв". Побачив, як портьє послужливо дає газетярям відомості про мене: "Він? Панове, він не визнає нічого, крім роботи. Вранці о восьмій годині йде на тиху службу до собору Святого Северина, потім до пів на одинадцяту снідає в кав'ярні "Кронер", від половини одинадцятої до п'ятої сидить у себе нагорі, в майстерні, і його ніхто не бачить, бо він нікого не приймає, там і обідає— так, смійтеся, як хочете,— їсть горохову юшку, яку сам собі варить. Горох, сало і навіть цибулю йому посилає стара мати. Від п'ятої до шостої він гуляє по місту, з пів на сьому до пів на восьму грає в більярд у готелі "Принц Генріх", а ще відвідує клуб офіцерів запасу. Дівчата? Ніяких дівчат, я про це знав би. У п'ятницю ввечері, панове, з восьмої до десятої, в нього репетиція в хорі с Німецькі голоси". І офіціанти в кав'ярні гребли чайові за відомості про мене. "Сир із перцем? Дуже цікаво! Навіть під час сніданку малює, як одержимий?"
Згодом я часто думав про той день, чув цокіт копит по брукові, бачив, як хлопці з готелю несли валізи, бачив жінку в рожевому капелюшку з серпанком, читав плакат: "Усім військовозобов'язаним рекомендую...", дослухався до свого сміху. З кого я сміявся, що означав мій сміх? Щоранку, вертаючись додому з церкви, забираючи свої листи й газети, я бачив уланів, що їхали верхи до учбового майдану на північній околиці міста, щоранку, коли цокіт копит віддалявся дорогою до того майдану, де вони мали, здіймаючи хмари куряви, мчати в атаку або вирушати в розвідку, я згадував про те, як мій батько ненавидів коней і офіцерів. Почувши звук сурми, колишні солдати, що постарілись на службі, зупинялися на вулиці, і в очах у них блищали сльози, але я згадував про свого батька. Серця кавалеристів і серце мого портьє також стукотіли дужче, служниці з ганчірками в руках завмирали, ніби живі картини, підставляючи ранковому вітрові свої щедрі на ласку груди, а тим часом портьє простягав мені пакунок від матері: горох, сало, цибуля й материнське благословення. Моє серце не билося дужче, коли я бачив на вулиці уланів.
У листах до матері я благав її не приїздити, не хотів, щоб і вона долучилася до статистів, хай приїде згодом, згодом, коли гра скінчиться. Мати була невисока, тендітна й чорнява, як і я, вона ділила своє життя між кладовищем і церквою, і її обличчя, весь її вигляд дуже пасували б до цієї гри. Вона ніколи не жадала грошей, їй на місяць вистачало золотого — на юшку та хліб, а ще кинути в церковну скарбничку десять пфенігів у неділю і по^еніг у будень. "Приїдете пізніше",— писав я їй, а виявилося, що запізно: її поховали поряд із батьком, поряд із Шарлоттою і Мауріцієм, вона так більше й не побачила того, чию адресу щотижня писала на конверті — "Модестгасе, 7, Генріхові Фемелю". Я боявся її мудрого погляду, боявся, що її уста можуть сказати непередбачене: "Нащо? Тобі дорожчі гроші чи честь, ти хочеш служити богові чи людям?" Я боявся її запитань, на які треба було відповідати тими самими словами, наче в катехізисі, тільки замість знаку запитання ставити крапку. Я не знав, нащо. Я ходив до церкви не з лицемірства й не тому, що цього вимагала моя роль, хоч вона подумала б саме так. Гра моя починалася аж у кав'ярні "Кронер" і кінчалася о пів на одинадцяту, а потім знов починалася о п'ятій годині після обіду й кінчалася о десятій. Мені легше було згадувати батька, ніж матір, поки улани не зникали нарешті за Модест-ською брамою. Катеринники, шкутильгаючи, поспішали в передмістя, вони хотіли опинитися там якнайраніше, щоб потішити серця самітних господинь і служниць: "Світе мій, світе мій",— на вечір вони пришкандибають назад до міста, щоб обернути в гроші меланхолію вільного від роботи вечора: "Анмарі, Розмарі", а по той бік вулиці Грец саме вивісив перед дверима забитого дикого кабана, і свіжа темно-червона кров скапувала на асфальт. Потім він розвісив навколо величезного кабана фазанів, куріпок і зайців, ніби оздобивши його ніжним пір'ям птахів і м'якеньким заячим хутром. Грец щоранку вивішував убитих тварин, і завжди так, щоб їхні рани було видно перехожим; заячі животи, груди голубів, розпанаханий бік кабана; кров мала бути в усіх перед очима. Рожеві руки пані Грец укладали шматки печінки між купками грибів, кав'яр мерехтів на кубиках криги перед величезними шинками, синюваті, наче перепалена цегла, лангусти рухалися наосліп, безпорадно тикаючись об стінки пласких акваріумів, і чекали тієї миті, коли вони опиняться у вправних руках господинь, чекали сьомого, дев'ятого, десятого, одинадцятого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, тільки восьмого, п'ятнадцятого і двадцять першого вересня, у неділю, на фасаді крамниці Греца не було кривавої декорації. Я бачив там убитих тварин і тисяча дев'ятсот восьмого року, і тисяча дев'ятсот дев'ятого — не бачив лише в ті роки, коли всім керувала вища сила. Я завжди бачив їх, п'ятдесят один рік поспіль, і бачу й тепер, цього суботнього надвечір'я, бачу, як спритні руки господинь вишукують останні ласі шматочки на недільний обід.