Біля гори Мітрадат

Багряний Іван

З майбутньої книги ."Л и с т и Бродяги"

— Я шукаю її... Па всіх завулках цівї планети я шукаю її, ту женщину, що закрутила б мною, як циган сонцем, як вітер чайкою,

владно,

шалено,

божевільно…

Я шукаю і не знаходжу її, я жадаю і не маю її! Мої

очі обертають кожну стрічну — шукають...

О, де ти? де ти?!.

Я мучаюсь за тебе і проклинаю тебе, — ту що не існує.

Прийди ж прийди..."

(з щоденника мого героя)

На старовинній горі Мітрадат , лисій, мов голий череп, увінчаній сірим, похмурим, таємничим будинком музею, на цім, сповненім містичними тінями і натяками гробовищі древніх легенд, сонно, тихо й урочисто.

По-своєму урочисто, як буває урочисто на припалих попелом руїнах незнаного, таємничого храму.

Сідає байдуже сонце десь на попелясті гори. Внизу шумить немічне місто, а далеко на морі гойдаються позолочені сонцем вітрила на голубім обрію, — то відпливають кораблі в далекі, невідомі рейси.

А не камені сидить постать і бездумно дивиться просто перед себе: юна, кремезна і... сантиментальна...

Ах, пробачте, я не з того почав. Вернімось, любий читачу, всього лиш на кілька день назад.

Це було недавно, навіть дуже недавно.

***

До Керчі прийшли два чудаки. В сірих костюмах, якщо за такі можна вважати досить вільно імпровізовану одіж кольору арештантського халату. Босенькі. В одного мексиканська панама на голові, а в другого просто чуб. Обидва рослі, обидва молоді, обидва замурзані як цигани, так що й не скажу котрий блондин, а котрий брюнет. В одного—чорнішого—половина костюма на руці, бо йому дуже жарко, а в другого таки там, де йому і треба бути. За спиною якісь речі. І як люди, які абсолютно нікуди не спішать, вони пройшли головною вулицею звичайною ходою звичайних бродяг, і хоч як вони не подібні один на одного, але йшли зовсім по-різному, — один волік ногу, а другий... ліпше б він. той другий, забрав свої ноги на плечі.

Проте, вони йшли й сміялись.

Ніхто на хлопців не звертав уваги під безжалісно-працьовитим полуденним сонцем. Ніхто абсолютно ніякої уваги.

А між тим, до Керчі прибуло два великих чудаки, двоє невідомо чиїх громадян.

Це ми — я і Толь.

Толь — це ваш герой. я — просто свідок.

Але насамперед я хочу познайомити вас зі своїм героем. Прошу:

— Monsieur Толь! І не Антон, або якийсь Антоній, або, ще гірше, Анатолій, а просто — Толь.

Милий і тихий розбишака, буйний, веселий безбатченко, багатющий голодранець, невизнаний романтик Толь.

Ось ми йшли з ним зараз цією вулицею і сперечались на ту ж тему, що й завжди. На романтичну тему. І уявіть собі, я, мабуть, ніколи, при всій своїй ерудиції (в яку ви можете й не вірити, але він мусить) не можу його переконати в тому, чого він ніколи не схоче визнати. Але він безперечно визнав. Він упертий і непохитний, як і та, спеціально на це призначена тварина виключної породи, але він визнав... А може й не визнав хтозна.

Річ в тому, що Толь не любив жодної дівчини, жодної жінки, і не розумів, що то значить—любити. Захоплюватися ж він міг двома, трьома, коли хочете десятьма одразу, шукав з ними зустрічі, щоб потім, в надзвичайно короткий час, махнути на них рукою, посміятись і з легким серцем прогнати від себе, і коли йому говорили про любов, про якусь всемогутню і всевладну любов, Толь сміявся: — Пхе, дурниці!

Читаючи романи, дивлячись кіномелодрами, він божевільно реготав там, де рекомендувалось плакати.

І якщо йому зводили на очі, здавалось би, безперечну і непохитну істину, втиснену в крилату фразу Шекспіра, що мовляв: "Любов і голод правлять світом", — Толь щодо останнього цілком згоджувався, цілком, ну, а решту безапеляційно відкидав.

— Що?! Голод — це правильно, він і тільки він керує всім, а якась любов, якась всемогутня, мало не містична: та це вигадка, вигадка божевільних. Я ось не розумію в ній ні чорта, навіть не хочу знати, що воно таке, а отже на зло всім мудрим, живий, як бачите — живий.

І щоб довести, що він дійсно живий. Толь гупав себе кулаком у груди, мов у барабан, аж гуло, а потім брав у свої ведмежі обійми бідного опонента і зі сміхом мняв його на всякі способи аж той починав криком кричати, згоджувався мерщій і просив помилування. Такі аргументи безперечно сильно впливали.

Отже, Толь ніколи не любив жінки.

А в той час дівчата по ньому з глузду сходили, по ньому такому кремезному, ставному, з гарним співочим голосом, з вихрастою головою, по ньому веселому і безжурному; та не тільки дівчата, а й молодиці.

Ось ми з Толем обійшли майже шосту частину світу і майже ні на жодній зупинці не обходилось без будь-якої романтичної пригоди: при абсолютній Толевій пасивності (якщо не рахувати сміху та невинних сердешних співів шовковим баритоном). І признатись, немало ми від того терпіли, хоча щодо Толя, то це його надзвичайно бавило, ну а я бавився найменше і терпів найбільше.

Так, в Кекенеїзі, цій задрипаній ластів'ячій станиці, сповненій південної нудьги, в Толя в любилася особа років, мабуть так, під 25. Мабуть роман, симпатичний південний роман, так принаймні мріяла "вона". Але дія так швидко пішла в ход, що екзотичний роман в самому зачатку перейшов у трагедію, а потім моментально в комедію. Розв'язка мала бути така:

На диво ексцентричний татарин — зраджений чоловік — в мить виріс перед нами з ножем і, дико ворочаючи баньками, хотів рішуче зарізати "його", ні в чому неповинного Толя: це тоді, як ми такі симпатичні, веселі бродяги, запилені і стомлені сиділи мирно в альтанці і пили, в нього ж таки куплене, його ж таки невірною дружиною принесене молоко, — і ось така трагічно-дика розв'язка мусила бути в кінці роману, який цілком вкладався в якісь там півдюжини "її" палких поглядів і дюжини повертань голови в наш бік на стежці від альтанки до будиночку, ну та ще два-три безнадійних визирань з віконечка...

Така розв'язка мусила бути. А ось така була: Татарин просто втік трішки помнятий і добре наляканий, а ми лазили із сміху; допили молоко, лишили гроші на столику за розвагу і пішли далi Але одна характерна риса була в Толя, якої вій не помічав за собою, а коли б і помітив, то мабуть би ніякий скепсис не запобіг лихові. Риса ця така: