— Та як же,— мовить бабуся,— як не знати! Я сама за старих часів на домашньому театрі Розіну грала!
— То чи не хочете поїхати сьогодні? — сказав пожилець.— В мене ж квиток марно пропадає.
— Та чого ж, поїдьмо,— каже бабуся,— чом не поїхати? А ось у мене Настенька в театрі ніколи не була.
Боже мій, яка радість! Зараз же ми зібралися, нарядились і поїхали. Бабуся хоч і сліпа, а все ж їй хотілося музику слухати, та, крім того, вона старенька добра: більше— мене потішити хотіла, самі-бо ми ніколи не зібра-
лися б. Яке вже було враження від "Севільського цирульника", я вам не скажу, тільки весь той вечір пожи" лець наш так гарно дивився на мене, так гарно говорив, що я враз побачила: то він випробувати мене хотів ранком, коли запропонував, іцоб я сама з ним поїхала. Ну, радість яка! Спати я лягла така горда, така весела, так серце билося, що мене аж трохи залихоманило, і я цілу ніч марила про "Севільського цирульника".
Я гадала, що після цього він усе частіше заходитиме до нас,— аніяк. Він майже зовсім перестав. Так, раз на місяць, бувало, зайде, та й то тільки з тим, щоб у театр запросити. Разів зо два ми знову потім з'їздили. Тільки з цього я вже зовсім була невдоволена. Я бачила, що йому просто шкода було мене, що я в бабусі така занедбана, а більше й нічого. Далі й далі, і найшло на мене: і сидіти я не сиджу, і читати я не читаю, і працювати не працюю, часом сміюся й бабусі щось на злість роблю, іншим разом просто плачу. Нарешті, я схудла і мало не захворіла. Оперний сезон минув, і пожилець зовсім перестав заходити до нас; а коли ми стрічалися,— на тих самих сходах, звісно,— він так мовчки уклониться, так серйозно, мовби й розмовляти не хоче, і вже зійде зовсім на ганок, а я все ще стою на половині сходів/червона, як вишня, бо в мене вся кров почала шугати до голови, коли я з ним зустрінусь.
Тепер зараз і кінець. Якраз рік тому, у травні, пожилець приходить до нас і каже бабусі, що він справив тут зовсім своє діло і що треба йому знову виїхати на рік до Москви. Я, як почула, зблідла і впала на стілець, як мертва. Бабуся нічого не помітила, а він, заявивши, що виїздить від нас, відкланявся нам і пішов.
Що мені діяти? Я думала-думала, нудьгувала-нудьгу-вала та, нарешті, й зважилась. Завтра йому їхати, а я вирішила, що все скінчу ввечері, коли бабуся піде спати. Так і сталося. Я нав'язала у вузлик все, що було платтів, скільки треба білизни, і з вузликом у руках, ні жива ні мертва, пішла в мезонін до нашого пожильця. Думаю, я йшла цілу годину сходами. Коли ж відчинила до нього двері, він так і скрикнув, на мене дивлячись. Він думав, що я привид, і кинувся мені води подати, бо я ледве стояла на ногах. Серце так билося, що в голові боліло, і розум мій помутився. А коли я отямилась, то почала просто з того, що поклала свій вузлик до нього на постіль, сама сіла поруч, затулилася руками і зайшлася слізьми. Він, здається, вмить усе зрозумів і стояв
НЗ
передо мною блідий та так сумно дивився на мене, що серце в мені надірвало.
— Слухайте,— почав він,— слухайте, Настенько, я нічого не можу; я людина бідна; в мене поки що нема нічого, навіть посади порядної; як же ми будемо жити, коли б я й одружився з вами?
Ми довго розмовляли, але я, врешті, нестямилася, сказала, що не можу жити в бабусі, що втечу від неї, що не бажаю, щоб мене шпилькою приколювали, та що я, коли він хоче, поїду з ним до Москви, бо без нього жити не можу. І сором, і кохання, і гордість — усе разом говорило в мені, і я мало не в судорогах упала на постіль. Я так боялася відмови!
Він кілька хвилин сидів мовчки, потім устав, підійшов до мене і взяв мене за руку.
— Слухайте, моя добра, моя люба Настенько! — почав він теж крізь сльози,— слухайте. Присягаюся вам: якщо колись я матиму змогу одружитися, то неодмінно ви будете моїм щастям; запевняю, тепер самі ви можете дати мені щастя. Слухайте: я їду до Москви і пробуду там рівно рік. Я сподіваюсь влаштувати свої справи. Коли повернусь, і якщо ви мене не розлюбите, присягаюся вам, ми будемо щасливі. А тепер неможливо, я не можу, я не маю права будь-що обіцяти. Але кажу ще раз, якщо за рік це не станеться, то хоч колись, а неодмінно буде; звичайно,— в тому разі, якщо ви не дасте переваги іншому, бо зв'язувати вас якимсь словом я не можу й не смію.
Ось що він сказав мені і назавтра поїхав. Умовилися бабусі про це нічичирк. Так він захотів. Ну, от тепер майже й скінчена вся моя історія. Минув якраз рік. Він приїхав, він уже тут цілі три дні і, і...
— І що ж? — закричав я, нетерпеливлячись почути кінець.
— І досі не приходив! — відповіла Настенька, ніби збираючись на силі.— Ні слуху ні духу...
Тут вона зупинилась, помовчала трохи, похилила голову і раптом, затулившись руками, заридала так, що в мені серце перевернулося від цих ридань.
Я ніяк не сподівався такої розв'язки.
— Настенько! — почав я несмілим і вкрадливим голосом.— Настенько! Бога ради, не плачте! З чого ви знаєте? Може, його ще нема...
— Тут, тут! — підхопила Настенька.— Він тут, я це знаю. У нас була умова, тоді ще, того вечора, напередодні від'їзду: коли вже ми сказали все, що я вам пере-повіла, і умовились, ми вийшли сюди гуляти, саме на цю набережну. Була десята година; ми сиділи на цій лавочці; я вже не плакала, мені солодко було слухати те, що він говорив... Він сказав, що зараз же, як приїде, прийде до нас, і якщо я не відмовлюсь від нього, то ми скажемо про все бабусі. Тепер він приїхав, я це знаю, і його нема, нема!
І вона знов ударилася в сльози.
— Боже мій! Та хіба ніяк не можна пособити горю? — закричав я, схопившись з лавочки в цілковитому розпачі.— Скажіть, Настенько, чи не можна буде хоч мені сходити до нього?..
— Хіба це можливо? — сказала вона, раптом підвівши голову.
— Ні, звісно, ні! — відповів я, схаменувшись.— А ось що: напишіть листа.
— Ні, це неможливо, цього не можна! — відказала вона рішуче, але вже похнюпивши голову й не дивлячись на мене.
— Як не можна? Чому ж не можна? — вів я, вхопившись за свою ідею.— Але знаєте, Настенько, як*ого листа? Лист до листа не приходиться і... Ой Настенько, це так! Довіртеся мені, довіртеся! Я вам не дам негарної поради. Все це можна влаштувати. Ви ж зробили перший крок — чому ж тепер...