У цей час впурхнула до кімнати Мирослава. Сильвестр тихенько згукнув, побачивши її, – була вона в такому ж платтячку дзвоном, як і та незнайомка за парканом, – в ясно-жовтому і з роздутими спідницями: кульбаба, яка відвідала цей дім, адже на землі ще не завершився травень.
– Дякую тобі, доню, – тепло сказав Сильвестр. – Така славна ти й ошатна!
– Треба було її таку виростити, – гордо відказала Ванда, дивлячись на дочку так само закоханим поглядом.
– Ну, мамо, – сказала дівчина, всідаючись за стіл. – Ти наче комусь дорікаєш…
Вони сиділи за столом довго, Ванда кілька разів уставала, приносила теплу їжу, міняла тарілки, і все говорили й говорили. І не помітили, що в хату таки почали закрадатися сутінки, такі теплі й прозорі – найніжніші сутінки! Оповили їх і запахли по-жіночому гарно. В келихах їхніх грало вино, чудове, з тонким букетом; щось обізвалося в Сильвестра далеке й тепле, у сутінку жовта його шкіра пом’якшала й посвіжіла, як і тоді, біля клумби, коли розмовляв із дочкою, і Ванда впізнала в ньому щось давнє, хлопчакувате. Мирослава вина не пила, але щоки їй порожевіли, а очі спалахували раз по раз – переводила погляд з батька на матір; таке щось чудне в їхньому домі вчинилося, адже оце вперше отак вони разом за вечірнім столом – відчувала сьогоднішній вечір як свято зі свят. Молила тільки бога, щоб не завітали до них сьогодні тітка Марися із Владеком. Сьогодні їм не до тітки Марисі, ні до її янголика – нехай ніщо їм не переб'є. І ті вищі сили, до яких вона зверталася, дівчину послухали, хоч тітка Марися таки збиралася до них сьогодні-завтра прийти. Вже були сказані всі потрібні слова, слова, які зібралися в кожному з них, а може, тільки перша їхня черга, але не в словах суть і смак, а в цих синіх сутінках, у барві вина на деньці простих келихів, в смуткові, який попри все всі троє вони відчували. Їли й розмовляли, і все-таки це була принагідна балачка, при тому якось оминали основне – ані словом не заникнулися про життя порізну. Не згадував ані Сильвестр про свій побит у далекому з далеких, де доводилося йому перебувати, ні вони, мати з дочкою. Наче змовилися зігнорувати цю прірву, що їх розділяла, і теплі сутінки в цьому їм чудово допомагали. Інколи Сильвестр позирав на Ванду й Мирославу пильніше, ніби вивіряв – це й справді сталося, і це не сон, не сон! Це не чергова візія і не черговий, складений в умі лист віршем, а жива правда – оце його пробуття в рідному домі. Ванда майже не відповідала на його погляди, хоч і вона розм'якла й розтепліла, і отой чудний, нещасний Вовчик-братик відчув: йому знову дозволено покласти на санки аж дві ноги. Мирослава зустрічала батьковий погляд, легенько примружуючись, і усміхалася до нього очима. Затишно й тепло йому стало за тим столом, а може, й мимо подіяло, бо пін почав покліпувати очима, а через якийсь час раптом удався у якийсь вельми віддалений спогад, коли був він іще юнаком і вчився в Київському університеті. Він згадав, як потрапив разом із товариством у господу Олени Пчілки; була, здається, саме така пора, що й зараз, і коли вони розмовляли з господинею про справу, яка тоді зв'язувала Сильвестрового товариша з видавцем "Рідного краю", розчинилися раптом двері і до них у кімнату ввійшла Леся Українка.
– Це було так несподівано, – сказав Сильвестр зовсім тихо, – що я спершу отетерів. Була вона невеличка зростом і мала вельми зморене обличчя, але від неї струмувало таке особливе світло, що не можу я забути його й досі.
– Але ж, тату, – сказала здивовано Мирослава. – Хіба ти такий старий, щоб усе те пам’ятати?
– Твій тато і справді старий, – озвалася Ванда. – Йому вже далеко за шістдесят.
Сильвестр усміхнувся дочці сумовито, наче вибачаючись за свої похилі літа, але вона, здається, не була тим уражена, бо її таки захопила батькова оповідь; зрештою, це так гарно улягало під теперішній настрій, що його оце переживали, а може, й іще щось тонше, хоч і не все їй укладалося в розуміння: коли батько в неї аж такий старий, то в скільки років вона в нього народилася?
Ванда взяла келиха й крутила його в руках.
– Налити тобі ще? – спитав Сильвестр, беручись за пляшку.
– Звісно, налий, – сказала Ванда, і її голос прозвучав надто голосно в цій засерпаненій тиші. – Заграєш нам, Мироню?
Сильвестр зирнув на дочку й побачив, що її очі повила мрійна задума, дивилася вона на батька невідривно, наче він сам, мов та далека, вже неземна поетеса, виточував із себе особливе світло. Бо він його таки й справді виточував, мав напрочуд злагоджені рухи й поводився за столом з непідробною елегантністю, ніби ціле життя обідам у найвишуканіших ресторанах. Навіть вино пив по-своєму, потроху смакуючи, і від того його лице ще більше змолоділо, а може, так молодив його оцей сутінок? Через це Мирослава майже повірила в батькову казку, і їй здалося, що велика поетеса, побачивши її батька, не минула його своєю увагою, а мала б відбути з ним принаймні балачку.
– І ти розмовляв із нею? – спитала дівчина.
– Ні, – відповів Сильвестр. – Ми тільки познайомилися, вона спитала про щось у матері; здається, про якісь папери, вибачилася й відійшла.
– І ти запам'ятав те на все життя? – трохи глумливо спитала Ванда.
– Як можна таке казати, мамо? – здивувалася Мирослава. – Це ж була сама Леся Українка!
Ванда хотіла щось підказати, але стрималася, тільки випила своє вино якось відразу, хильцем. У неї на вустах усе ще лежала іронічна всмішка, але видно було, що вино, сутінки й м'яка Сильвестрова мова, а може, й захоплення дочки подіяло й на неї, і вона також відтанула, навіть скинула раптово віями, і її очі вже не здавалися малими.
– Кожен мас в житті свою казку, – сказала вона.
– І не чудово, мамо, – сказала Мирослава, – бо що людина без казки?
– Людина без казки це людина без любові, сказав Сильвестр, знову наливаючи вино.
– Мені досить, сказала Ванда.
Сильвестр потримав уже не потрібну пляшку, а відтак поставив її на стіл.
– Сам можеш пити, – милостиво дозволила Ванда, дивлячись на нього впритул. – Ти ж бо чоловік…
Він налив тільки на денце келиха, рівно стільки, скільки було у Вандиному. Тоді й прозвучав голосний, трохи негнучкий Вандин голос: