– Таж звичайно засни, таточку, – сказала Мирослава. – Ми ж бо не на годину зійшлися, а на ціле життя.
Тоді він дозволив подивитися на дочку розверстими очима, але вона вже почала оповідати матері те, що збиралася сказати, коли ввірвалася на кухню, йшлося там про останній дзвінок і про те, скільки було квітів і що вони подарували першокласникам по книжці й по букету, а першокласники подарували по букету їм. Вона радісно й весело блиснула при цьому в батьковий бік, і навіть на Вандиних вустах лягла тонка світла риска, а лице розпогодилося.
– І де ж той твій букет?
– Так вийшло, – сказала дівчина, що одному першокласнику букета розтоптали, я йому свого й віддала. А то стало над тим розтоптаним букетом і реве…
– Іди спочинь, Сильвестре, – кинула батьку Ванда. – А ми тут з Мирославою трохи погомонимо.
– Ні, це пізніше, – похопилася Мирослава. – Я проведу татка… Де ти хочеш, щоб він ліг?
– В кімнаті тітки Аполінарії, – сказала Ванда. – Віднині батько там і житиме.
Мирослава спинилася на ходу і запитально зиркнула на матір. Ванда незручно засміялася.
– Не забувай, Миросю, що ми з батьком уже літні люди…
Мирослава провела тата до його кімнати.
– Тобі розстелити постіль чи ляжеш на ковдру? – спитала.
– Ляжу на ковдру, – мовив Сильвестр.
– То я принесу пледа, – вона метнулася у вітальню, а за хвилю повернулася з пледом. – Тут у нас і справді трохи жила тітка Аполінарія, – сказала, – от ми звемо цю кімнату: кімната тітки Аполінарії. Така чудна була та тітка.
– Чому ж чудна? – спитав Сильвестр.
– Ну, це я потім розкажу, – мовила Мирослава. – Спочинь, таточку, ще в нас на розмови буде багато-багато часу.
Чмокнула батька в лоба, подивилася тепло і тихенько причинила за собою двері. Потому пішла навшпиньки через вітальню і темний коридорець на кухню. Мати вже смажила яєчню.
– Розкажи мені детальніше про той останній дзвінок, – сказала, не повертаючись від плити.
– Та що там, мамо! – сказала Мирослава. – Хіба я можу про це думати, коли тут у нас така радість? Як він приїхав?
– Як сніг на голову, – сказала мати. – Щось мене покликало вийти на ганок, сама не знаю що. А він стоїть у дворі й дивиться. Подобається він тобі?
– Звісно ж подобається. Навіть тим, що він трошечки смішний.
– Він більше смішний, ніж думаєш, – сказала мати, і на сковорідці в неї щось голосно зашкварчало.
– Чого ти так кажеш, мамо? – спитала Мирослава.
– А того, що мені часом хочеться себе пожаліти, – сказала Ванда. – Бо не тільки його життя понівечилося, а й твоє, і моє.
– Але ж він нічим не винуватий, мамо, – сказала, здивовано на неї дивлячись, Мирослава. – Про це й у газетах пишуть: беззаконство це було.
– Може, й так, – сказала тихо Ванда, – але змарнованих літ ніхто й ніколи нікому не поверне.
5
Двері зачинилися за Мирославою з легким рипом, і Сильвестр знову опинивсь у цій голій кімнаті з календарем, кімнаті загадкової тітки Аполінарії. Той рип наче відрізав його від світу, в якому тільки-но перебував – світу чудного й незнайомого, наче зі сну. Він знову сів на стільця, що стояв серед помешкання – не мав сміливості на те напрочуд охайно застелене ліжко лягти. Жодної зморшки і жодної складки не було на покривалі, що синьо перед ним ясніло, пошивки на двох невеличких подушках були накрохмалені і здавалися бляшаними; стіни ідеально білі, тільки в кутку пасмастий брунатний підтік. Видно було, що той підтік ретельно замазували, але пляма все одно проступала через глину. Але це була тільки єдина пляма на тих ідеально білих стінах, і він відчув, що біле, яке тут його оточує, починає проникати в нього. Ніби наповнювався стерильним, неживим світлом, непорушністю й тишею і поступово западав у заціпеніння – вже не мав жалю над тим, що залишилося за дверима, бо знову не вірив у нього. Через те й сидів нерушно серед кімнати і світив поглядом на оті дві живі плями в цій кімнаті – календар і підтік. На цифру, що показували сьогоднішній день, на розмиті літери – хотів вірити, що сьогоднішній день таки реальний. Зрештою, була й третя жива пляма в цьому покої – вікно, але й воно до половини було затулене так само бляшаною, стерильною білою фіранкою, друга, горішня половина, була зелена – навпроти росло дерево. Не міг пригадати, що то за дерево: горіх чи клен, його короткозорі очі бачили тільки зелений розлив, зелену матерію, яка тільки де-не-де проривалася, – там несподівано блискала синя латка неба. За тією тремтливою грою він і почав стежити, і тільки вряди-годи долинало до нього з глибини дому відлуння голосів: балакала Ванда з дочкою. Часом дослухався до того гомону, але слів розібрати не міг, тож переповнювався ще більше завмерлим здивуванням, через те й розглядав кожну річ біля себе з глибокою, може, й надмірною увагою, наче й справді хотів повірити, що все це не сон. Зрештою, сприймав лише ті кілька барв, що панували тут, до речі, й у цій кімнаті підлога була зелена. Отож зелене, біле й трохи позолоченого срібла – ось барви того дня, що його вперто засвідчував календар. Жоден м’яз не рухнувся на Сильвестровому лиці, жили на ньому лише очі. Думав про те, що давно колись, як посилав він сюди свої листи віршем, другий лист був про цю кімнату – послав його з лікарні, в яку тільки раз і потрапив. Здавалося, цей другий лист і знайшов саме в цій кімнаті своє дальнє втілення. І хоч не пам’ятав із того листа-вірша жодного рядка, зміст його тямив добре. Той лист також говорив про три барви: білу, зелену і позолочене срібло. Той лист був таки про білу тишу, бо тоді його найбільше вимучувало почуття порожнечі. Почуття порожнечі, писав він, – це біла, тільки-но побілена кімната, з ліжком, на якому простирадла і пошивки подушок накрохмалені аж так, що здаються бляшаними. В тій кімнаті вряди-годи може з’явитися тінь у кутку, там може відчуватися присутність котрогось із колишніх її пожильців, але давно померлого. Але ця тінь порожнечі не здатна знищити, бо вона сама частина тієї порожнечі. Писав він і про вікно, і про сліпуче-срібну, також бляшану фіранку, і що вікно те виходить у сад. Досить звестися і підійти до вікна, писав він, і побачиш стежку в траві. Саме оту стежку в траві він найчастіше й згадував у своїх мареннях, коли жив у далеких краях: біла, добре втоптана стежка, густо обросла пообабіч травою, вела до лавки біля клумби. На тій клумбі, писав він у другому листі-вірші, мали б рости тюльпани, перемішані з іншими квітами і тією ж таки травою, або ж просто тюльпани в траві. Оця заросла тюльпанами клумба згодом також привиджувалася йому вві сні, а може, й тоді, коли раптово прокидався. Було зовсім легко перевірити реальність тієї візії, але зовсім знерухомів на своєму стільці, та й не знав, як бути з тією бляшаною, і срібною фіранкою – не осмілився б її відсунути. Через не сидів тихо й смирно, як хлопчик, котрого покарано отаким сидінням, пристрахавши страшною карою, коли зрушить із місця; до речі, колись вельми давно батько його в такий спосіб карав. Отож терпляче надчікував. поки листок календаря, на який відводив од вікна очі, опаде, мов осінній. Мав іще одну волю: міг приплющитися й уявляти, що забажає. Але не хотів того чинити, бо знав, що тоді відчує й почує. Почує одновимірний перестук коліс поїзда, а відчує в грудях темні, косматі хвилі. Тоді попливуть перед його визором якісь обличчя, ну, хоч би тих людей, з якими їхав у поїзді і з якими вступав він у балачку. Балачка велася принагідна: про погоду в різних кінцях світу, а ще про якісь мирні трафунки з життя…