– Не знаю, як і сказати, – мовила ніяково Аполінарія, – але сталося так, що проженіть мене або прийміть.
– Роздягайтеся, тьотю, – спокійно сказала Ванда.
– Не думала я, що сатана ота така скажена, – промовила Аполінарія. – Вибрала момент: або покажіть, каже, своє золото, або щоб я духу вашого в себе не бачила.
– Та роздягайтеся, тьотю, – сказала Ванда.
– Ні, ви спершу вислухайте, – мовила Аполінарія, і на її очах раптом вибилися сльози. Чи ви ошаліли, кажу, що в таку негоду женете мене по те прокляте золото? Чи ж я буду в таку негоду ритись у землі? "Саме в таку погоду, – каже ця собака, й викопувати золото, ніхто не побачить". Чули таке?
Досить вам про золото, тьотю, сказала Ванда.
– Ні, я не можу цього не розказати. "Роздягніться, – каже, – при мені, щоб я побачила: нема у вас того золота в одежі. Зовсім. – каже, – розберіться…"
– І ви розляглися? – з жахом спитала Ванда.
– І я роздяглася, – відказала Аполінарія. – Вона перемацала мою одежу до рубчика. Добре, що я ту єдину монетку Мирославі на сховок дала.
Ванда подивилася неймовірно на Мирославу, та спаленіла.
– Це в нас із нею такий секрет був, хіба вона тобі не розказала? – наївно спитала Аполінарія. – Молодець, лебідочко, вмієш тримати секрети! Перемацала, кажу, та сатана мою одежу, аж до рубчика. "Одягайтеся", – каже. Я одяглася. "Тепер знаю. – каже, – що у вас ніякого золота нема". – "Моє золото в землі сховане, – кажу. – Почекайте до літа, покажу". Тоді вона схопила мене за барки й виставила за двері. А потім і всі речі мої повикидала. Вона сильна, та сатана, як верблюд.
– Ви переграли, тьотю, мовила Ванда. Давно треба було б із цим кінчати.
– Сім років мені вірила, – схлипнула Аполінарія. – Вірила й не вірила. А кажуть, сім щасливе число. Я, може, теж, Вандусю, маю свою гордість, і мені зовсім нелегко ставати для вас морокою. В житті не хотіла бути комусь тягарем, але старість – це не такий ворог, щоб його хто перемагав.
Від Аполінаріїних ботів чи від халамидного мокрого пальта натекла біля порога невелика калюжа; стара тупцялася по ній, ніби товкла ту воду.
– Роздягайтеся, тьотю, – сказала Ванда, – бо з вас онде вже й калюжа натекла.
Тітка Аполінарія злякано зирнула собі під ноги, а потім підморгнула Ванді й Мирославі.
– Ви що, подумали, що я слабка на втори?
І раптом усі троє розсміялися: Мирослава дзвінко, розкотисто. Ванда, як завжди, стримано, Аполінарія ж отим бухкаючим, хрипким сміхом, що на кашель подобав.
Отак оселилася в них тітка Аполінарія. Її господиня прийшла по неї тільки через тиждень, коли відійшли дощі, а над світом зависла сумирна, теплувата мряка, коли з дерев падало печальним і супокійним листопадом листя, засипаючи землю під деревами й стелячи під ними багряні окружжя. Саме в один із таких днів, коли Мирослава повергалася зі школи так повільно, наскільки це було можна (щокроку зупинялася, щоб помилуватися на якийсь листок чи дерево з його беззахисною оголеністю), коли вона настоялася донесхочу перед шлюзом, дивлячись на бурливу воду і думаючи, що и вода може бути на вигляд зимова, весіння, літня й осіння, дівчинка побачила на галявині трохи зігнуту жіночу постать у кухвайці, стьобаних валяннях і так щедро обмотану сірою вовняною хусткою, ніби надворі стояв мороз – з тієї хустки випинався характерний довгий, зігнутий на кінчику ніс Аполінаріїної господині і червоною квіткою полум'яніли її вуста.
Мирослава йшла через греблю, помахуючи портфелем з чудовою меланхолійною осолодою в грудях, вона хотіла звернути за греблю у верболози, але жінка вже її помітила і почала робити якісь рухи руками, ніби прикликаючи дівчинку до себе. Мирославі не залишалося нічого іншого, як до того кумедного опудала підійти.
– Я оце тебе й чекаю, ціпочко, – сказала жінка. – Хочу спитать: чого це ота моя завірюха додому не йде.
– А ви в неї спитайте, – сказала ухильно Мирослава.
– Я стукала, але у вас нікого нема – стара, певне, на жебри подалася.
– Вона вже не ходить на жебри, – ображено сказала Мирослава.
– Е, розкажи комусь дурнішому, – буркнула жінка. – Така вредна, така вередушна, така нехороша стала та старушка. Мати вдома?
– Але ж ви стукали. – сказала Мирослава.
– Це вони спіцяльно мені не одкривають, – мовила жінка. – Оце коли до вас стежку протоптала, така стала закандзьориста стара, не розказать. Не дуже їй вірте. Це вона спершу така солодесенька, цю-цю-цю, а потім такі почне коники викидувать, що боже тебе сохрани…
– А чого ж ви приходите її забирати? – спитала дівчинка.
Жінка чіпко озирнула Мирославу.
– Ти ще замала, щоб я тобі розказувала, – буркнула вона. – Бачиш, вона мені наобіщала заплатить, коли я її до спокойствія доглежу. То оце я гляділа, гляділа сім год – і на дурняк!
– Та немає в неї чим платити, тьотю, – сказала Мирослава.
– Ти ще маленька, і трохи не все понімаєш, – мовила жінка. – Може, ти її мені гукнеш?
– Але ж ви стукали, – повторила Мирослава.
– Це вона ховається, – заперечила жінка. – Одурить мене дума… йди-но гукни мені її. Я балачку до неї маю. А коли вона на жебри махнула, вийдеш і скажеш.
Мирослава пішла до хвіртки, чуючи за собою натужне дихання: жінка простувала за нею слідом, як пес по сліді.
– Чого ви за мною йдете, тьотю? – злякано повернулася до неї Мирослава.
– Нє, нє, я нічо, – зупинилася жінка. – Я тут біля хвіртки постою.
Мирослава увійшла в двір і озирнулася: жінка стояла біля хвіртки. Дівчинка вийшла на ганок і поторсала двері, були вони замкнуті. Вийняла з портфеля ключа, і в цей час рипнула хвіртка – жінка зайшла до двору.
– Я тут біля ганку постою, – сказала вона.
Але Мирослава була вже на сторожі. Затисла ключа у жмені, кинула портфеля і чимдуж метнулася по стежці у глибину обійстя, ледве-ледве викрутившись від чіпких рук, що хотіли її схопити. Але жінка не була така прудка і швидко від неї відстала; дівчинка заскочила за ріг й помчала до чорного входу, який вів із дому в сад. Ці двері були відчинені, вона вскочила в сінці і накинула защіпку. Стояла обперта об стіну, бліда, тремтлива й цокотіла зубами.
– Це ти тут, Миросю? – голосно зашепотіла Аполінарія, входячи у сінці. – Вона за тобою гналася?