Біле Ікло

Сторінка 25 з 56

Джек Лондон

Білого Ікла зненавиділи і люди, й собаки. Він не знав і хвилини спокою. Кожен собака шкірив на нього зуби, кожна людина замахувалася рукою. Своя порода вітала його гарчанням, а боги прокляттям і камінням. Він завжди був у напруженому стані, щомиті готовий напасти, відбити напад або ухилитись від несподіваного удару. Повсякчас він був ладен діяти хутко й розважливо: кидатись на ворога, зблиснувши зубами, або ж відскакувати з грізним гарчанням.

Щодо гарчання, то жоден собака в цілому таборі, ні старий, ні молодий, не вмів так хижо гарчати, як він. Собака звичайно гарчить або застережливо, або погрозливо, і треба знати, коли до якого способу вдаватись. А Біле Ікло це добре знав. У своє гарчання він вкладав усе, що мав у собі хижого, лютого й страшного. Зморщений його ніс, наїжена шерсть, і язик, що, мов червона гадюка, висувався й ховався, прищулені вуха, очі, що виблискували ненавистю, тремтячі губи, вискалені мокрі ікла — все це могло стримати хоч би й якого напасника. Хвильки такої паузи — коли Білого Ікла застукували зненацька — вистачало йому, щоб зважити свої дії. Але часто вагання ворога затягувалось надовше, і він урешті зрікався нападу. Отак гарчання Білого Ікла не раз допомагало йому почесно відступати навіть у сутичках з дорослими собаками.

Викинутий із зграї молодих собак, він змушував їх дорого платити за свою ворожнечу до нього, даючи їм на власній шкурі відчути його хижість. Усе склалося якось дивно: вони не підпускали його до себе, але й жоден з них не міг відбитися зграї, — цього вже він не дозволяв. Його хитрість і підступна тактика призвели до того, що вони боялись бігати поодинці й, опріч лишень Ліп-Ліпа, завжди трималися купи, аби спільно відбиватись від страшного ворога, що самі собі створили. Коли якесь собача нерозважно забігало само на берег, то або його знаходили загризеного, або воно здіймало на ноги весь табір своїм одчайдушним скавучанням, рятуючись утечею від Білого Ікла.

Проте й тоді, як молоді собаки зрозуміли, що їм безпечніше триматися гурту, Біле Ікло мстився на них. Він нападав, заскочивши котрогось ворога самого, а вони нападали на нього цілою зграєю. Побачивши вовча, вони зараз же на нього накидались, і рятували його тільки швидкі ноги. Але сутужно доводилось тому переслідувачеві, що випереджав інших! Біле Ікло несподівано обертався, наскакував і рвав його перш ніж настигала зграя. Таке траплялося доволі часто, бо, запалившись погонею, собаки забували про всяку обережність, а з ним цього ніколи не бувало. Озираючись крадькома, він не проминав нагоди враз крутнутись і налетіти на занадто заповзятого переслідувача, що випередив зграю.

Молоді собаки не можуть не гратись, і тепер ворожнеча з Білим Іклом зробилася для них грою у війну. Гонитва за ним була їм страшною забавою, — подеколи смертельно небезпечною і повсякчас цілком поважною. Покладаючись на прудкість своїх ніг, Біле Ікло ніколи від цієї гри не ухилявся. Тим часом як він даремне сподівався материного повороту, то не раз заманював усю зграю до лісу. Але там вони конче губили його слід. З галасу й гавкотні Біле Ікло завжди знав, де вони, тоді як він сам біг безгучно, немов тінь, скрадаючись поміж деревами, як були робили те його батько й матір. До того ж він більше мав спільного з Пустелею і краще за них знав її таємниці й хитрощі. Найбільше він любив заховати свої сліди, пробігши водою, а тоді, зачаївшись у гущавині лежати й слухати, як вони, спантеличені, марно гавкають і ганяють по лісі.

Оточений ненавистю собак і людей, безперестану ворогуючи з усіма, Біле Ікло розвивався швидко, але однобічно. Не було нічого, що сприяло б розвиткові в ньому лагідності або доброти. Про таке він і гадки навіть не мав. Він знав один тільки закон — коритися дужчому й гнобити слабшого. Сивий Бобер був бог, і він був дужий, отже, Біле Ікло корився йому. Молодші й менші за нього собаки були кволі, і їх малося нищити. Його розвиток ішов у бік сили. Серед вічних загроз якоїсь небезпеки чи й загину, в ньому найбільше розвивались його риси хижака, потрібні йому, щоб боронитись. Він був рухливіший за інших собак, жвавіше бігав, був спритніший, лихіший хитріший за них. Зі своїми залізними м'язами й сухими жилами, він міг більше витерпіти, як вони, був проти них лютіший, жорстокіший і розумніший.

Він мусив стати таким, а ні — то не вижив би в тому ворожому оточенні, серед якого опинився.

Розділ IV

СТЕЖКОЮ БОГІВ

Восени, коли дні покоротшали й почав дошкуляти мороз, Білому Іклу трапилась нагода втекти на волю. В селищі вже кілька днів тривала метушня. Літній табір згортали, і плем'я, навантажене своїм майном, ладналось до пори осінніх вловів. Біле Ікло стежив за цим пожадливими очима і, коли побачив, що розбирають вігвами й вантажать човни, усе зрозумів. Човни один по одному відчалювали, а декотрі то вже й зникли з очей, пливучи за водою.

Біле Ікло надумався залишитись і слушної хвилини втік до лісу. Щоб заховати свої сліди, він пробіг трохи по струмку, що вже взявся кригою, тоді заховався в гущавину й став чекати. Час ішов, і він майже без перерви проспав кілька годин, коли враз пробудився від голосу Сивого Бобра, що кликав його. Чути було також інші голоси, гукала й жінка Сивого Бобра, і його син Міт-Са.

Він тремтів з ляку, і, хоч йому кортіло вилізти зі свого захистку, він опирався цьому бажанню. Голоси поволі стихли вдалині. Переконавшись, що небезпеки вже нема, Біле Ікло виліз із-під куща. У лісі смеркало. Якусь часину він бігав і пустував поміж деревами, втішений волею, а тоді враз його охопило почуття самотності. Він присів і почав дослухатись. Ніде ні шелесне. Ліс лиховісно мовчав, і в цій його мовчанці ніби крилися небезпеки, невидимі й незбагненні. Білому Іклу здавались непевними і високі стовбури дерев, і чорні тіні від них — вони могли ховати в собі всяке страхіття.

До того ще стало Білому Іклу холодно, і не було теплого вігвама, щоб до його стіни притулитись. Мороз дошкуляв Білому Іклу, і він підіймав то одну, то другу передню лапу, а тоді прикрив їх пухнастим хвостом. І в цю мить щось йому примарилося. Власне, нічого дивного в цім не було — просто перед його внутрішнім поглядом постали знайомі картини. Він бачив табір, вігвами, полум'я вогнищ. Він чув гострі жіночі голоси, густий чоловічий бас, гарчання собак. Він був голодний і пригадав собі шматки м'яса й риби, що йому давали. Тут м'яса не було, а лишень погрозлива мовчанка, якою голоду не заспокоїти.