листя.
Боюся доторкнутись, щоб
не знищить.
Хлопець. Ага... За хвилю підемо, сестричко.
Сьогодні маю всяких справ чимало. Дівчина. Чекай, чекай! Ти чув, що я сказала?
Це я" папірус! Лежав тихенько у піску
заритий.
Хіба ж не дивина: у нас — папірус? Немов для мене хтось навмисне
полишив,
Немов мені хтось написав на ньому
Таємне щось... Хлопець. Дурниця. Хіба ти можеш теє прочитати? Дівчина. У тім же й лихо, що не можу!
З якого не візьмусь кінця — нічого
Порадити собі не вдатна з тим
посланням.
Потрібно ключ знайти, розшифрувати... Прочитано ж халдейські письмена, Етрусків навіть написи розкрито! Мені здається, хтось благає: — Пробі, Рятуйте, зрозумійте, поможіть! — Я ж незугарна помогти.
Хлопець. Чудна ти, сестро! Все тобі щось сниться У білий, у звичайний день!" Та коли б навіть прочитала Кождіське слово на крихких листочках — Чи пойняла б ти сепс написаного? Ні! Слова від нас на сотні літ старіші — Зостався звук — а чи вага зосталась?
Дівчина. Не віриш ти в значимість давніх слів?
Хлопець. Я вірю в день, котрий ось зараз бачу. Котрий торкнути можу, як тебе.
Дівчина. То що ж, сей день за сотні літ
Уже в ніщо обернеться, в неправду?
Хлопець. Він обернутись може у ніщо вже й
завтра,
Якщо я завтра вмру,— Чому не хочеш цього зрозуміти? А хоч би й ти глибоко осягнула Прадавніх слів і сенс, і всю вагу — Навіщо се тобі? Кому поможеш? Як прикладеш до нинішнього дня Старі молитви, істини старі, чиєсь
страждання І чиєсь пізнання старого світу?
Слова, сестричко, порох і пісок. Шемрання непотрібне й невагоме, Що сиплеться між пальців, невдатне
навіть
Дотриматися форми. Ціну життя
людського Складають завжди вчинки — не слова! Дівчина. Мовчи... Коли прийшли сюди, навіщо
сумнів
Зламати має наш розважний вчинок? Хлопець. Що ти сказала?
Дівчина. Сама не знаю... Мені здається, ніби я
Колись давно десь чула цю розмову,
І щось мене так мучить, так болить... Хлопець. Бредня. Казок усяких начиталась
І їх чомусь за правду узяла.
Кажу тобі — у вчинку тільки правда,
І тільки дія має сенс. Дівчина. Але ж в основі вчинку завжди слово! Хлопець. Ні, слово — легка оболонка,
її здмухнути моя^е й дитинча.
Ти хочеш ще спочити — чи підемо?
Бісеня тихо, зачудовано й навіть якось злякано поскімлювало. Дівчина вклала папірус до портфеля, хлопець поблажливо й ледь примітно посміхнувся, вони обоє підвелись, а бісеня учепилося за мене:
— Але ж то не так, усе не так, послухай, що трапилося. Папірус був, але ж йому належало бути не тут, не так, розумієш? Я не дурив, я казав правду — за шматок хліба, за цей гарний шматок хліба я показав би тобі, де папірус, а ти сама спровадила їх сюди, сама змусила усе це говорити — тож тепер не гнівайся, не нарікай на мене, бо я тут ні при чому, все з твоєї волі діялося, а що все це так — то вже не моя вина?
Я хотіла перебити оту безладну, злякану мову,— але не знала, що маю казати. Все було не так — все було не так з моєї волі.
Ми пішли геть, шаруділо під ногами листя і сипалось, як пісок у пустелі, як усі сказані й давно забуті слова — невже вони справді обертаються в ніщо, ледве їх устигають вимовити? Бісеня чалапало за мною, сумне й утомлене... Воно не сповнило свого завдання.
Щойно повернулася до Києва з Буковини — а вже знову виворожується дорога: до Італії, в Сан-Ремо. Лікар радить їхати, та й сама відчуває: важко буде перенести вдома осінь і зиму. Птах перелітний — тільки й того, що крил бракує та ще волі і сили, аби самій море перелетіти.
Чернівці, Буркут, Вижниця, Кімполунг — гори недарма манили й кликали, гарно було. Тихий Прут під Чернівцями, зелена буковинська весна з ясним, м'яким колоритом; буркутська хата під самим лісом, і величезна смерека, і папороть, і птахи, і Черемош шумить, а з ним навперейми шумить потік, що то власне Буркутом зветься — так писала в листах до рідних, і було в тій природі щось, що таки розтоплювало холодну крижину смутку. І ВЯЇЄ писалося, і вже працювалося, і повертався нехай не найкращий, а таки розпогіднений настрій. Вірші складались невеселі, але якісь мовби вичарувані тим гірським краєм:
Темна хмара, а веселка ясна, Що ти робиш, дівчино нещасна? Ореш тугу, сієш на ній смуток... Схаменися, який з того скуток...
З Буркута писала Франкові:
"Посилаю оце кілька віршів і прошу не друкувати їх всі на купу, чогось я сього не люблю, а так, щоб
"Ритми" йшли окроме, "Хвилини" окроме, рівно ж і "Легенди", все в різних числах, аби не обридати занадто людям моїми творами. "Одержиму" все-таки ще притримаю; розправа про драми — mea culpa — ще не перекладена, але таки буде перекладена..."
Напевне, уперше після повернення з Болгарії хотіла взятися до писання "Віли-посестри". Видно, то також гори викликали в уяві відважну красуню, що побраталася з юнаком, і той її кінь — тримали його в леті чудесні крила, і скорявся Вілі у своїй буйній непокорі. Тільки ще, мабуть, не прийшов був час писати про Вілу, не укладався вірш так, як належалося. Може, надто близькою ще була смерть побратима, аби саме так написати про неї, треба було, аби своє і не своє злилося докупи, так зцементувалося й так викресалось, як воно трапилось десять літ пізніше,— потрібен був час, аби могла сказати:
Погребовий спів заводить Віла — люди кажуть: "грім весняний Чутно". Сльози ронить Віла в лютім горі — люди кажуть: "се весняний дощик"...
Читала колись — ох, та се давно вже й було! — про вілу в Старицького: віла живе в горах. Подібна до нашої русалки чи й мавки. Тільки віла сербська більш доброчинна, ніж злочинна. Вона дуже гарна, має чудовий голос, жартує часом з юнаками, а більше піклується про них і про Сербію... Віла й мавка — чи не мають вони й справді чогось спільного, чи не рідні вони сестри? Та мавка зеленокоса з волинських лісів і войовнича віла з гір — обидва здатні на самопожертву в ім'я побратимства — а чи й сама Леся не така? Бо чи могла б інакше зрозуміти тих обох?
Але то не тепер. Таке знаття прийде пізніше. Тепер вона ще не відає навіть, на що здатна і що зробити може, її, як завжди, терзає думка, що не встигне скінчити хоч половини того, що має на мислі.
І все-таки я наново шукаю старого папірусу, там мусить бути щось, до мене звернене. Маленьке бісеня притихло, присмирніло, воно втомилось, я посадила його до себе на плече, і тільки я одна його бачу, і відчуваю на плечі тягар, але позбутися його не можу — і не хочу.