Стару жінку з верхів у труні понесли назад у гори, щоб там поховати, а трембіти все розгортали та розгортали безконечне чорне полотно, але, може, це була тільки луна, відгомін, а в чорне був убраний Юда, він утирав піт з обличчя й усе копав та копав землю на своєму знеславленому полі, купленому за тридцять срібняків, йому й досі не спадало на думку, що на цьому полі ніколи нічого не вродить, жодна бадилинка не проросте. Леся ж такоя? сказала про це виразно й недвозначно,— художник тільки тепер, після бесіди з Дзвінчуком, до решти осягнув сенс написаного нею.
Художник. Слухай, Юдо!
Юда. Чого ти хочеш? Мабуть, і тобі
Забаглося мене тут сповідати! Я цих сповідників без ліку знаю, Наслухався... До'вчителя іди, Хто ж краще, ніж він сам, тобі
розкаже,
Як все було... Не стій! Іди! Художник. Мені
Будь-що потрібно знати: чи,
зрадивши,
Ти вірив й далі у його учення?
ГО д а. Лиш зрадою мені не дорікай!
Петро учителя зрікався тричі, Святий, однак,— святий же, а не
' зрадник.
Художник. Він сумнівався, і тому відходив,
Але ж вертався, бо верталась віра.
Юда. Гадаєш ти, що сумнів — це не зрада?
Що повертався він без лицемірства? Від зради гірше, тричі відступившись, Вертатись знов з надією на святість!
Художник. Тому, не сумніваючись, ти зрадив,— Не сумніваючись, не вірячи,
спокійно? Мені здається — ти подумав, Юдо, Як він помре, то й з ним його
всесильність.
І ти убив...
Юда. Та ні, не я убив!
Художник. Убив, бо думав: з тим всьому кінець.
А трапилося так, що смерть —
його початок.
Він тільки після смерті справді жив,
Смерть возвеличила його навіки.
Убивши, ти возніс його над світом,
Йому безсмертя смертю сотворивши... Та й над самим собою він піднявся, Коли помер, розп'ятий на хресті. Ти, зрадивши, таке вчинив для нього, Чого всі однодумці не зробили...
Ю д а. Мовчи! Я не хотів...
Художник. А сам зостався
З безплідним клаптем поля, па якому Що не посій — дарма. Ти лиш
признайся:
Зібрав хоч раз врожай на цьому полі?
Ю д а. Облиш. Ти ж бачиш сам — мене
здурили,
Мені продали клин землі заклятий. Художник. Заклятий клин? Ти сам його закляв Своєю зрадою...
Він уже бачив те, як міг би передати по-своєму її думки. В уяві вимальовувалася картина: закляте Юдине поле без жодного колоска, і Юдине обличчя, таке ж безнадійно чорне й безплідне, позбавлене сподівань і віри, затавроване обличчя Юди,— хай навіть мізерним було учення, в яке спершу повірив Юда, хай ті слова, слова, що їх промовляв учитель, були не зерном, а половою — та не зрадою встановлюється істина...
Матеріал для роботи він діставав у майстерні художнього інституту, там працював один старий, який напрочуд гарно вмів робити замки й ключі, а також достачав художникам, які займалися дереворитами, усе потрібне для роботи. Більше ніде у місті не можна було дістати такого дерева, чутливого, піддатливого, ніби наперед готового прийняти кожен штрих задуму. Треба було тільки пояснити старому, для чого піде дерево,— а тоді він уже робив більше, аніж це здавалося можливим, і природні лінії укладалися на дереві так, ніби знали бажання художника. Можна було подумати, що старий має таємну змову з якимось божком — господарем грушевих дерев, який постачає його чарівними золотистими дощечками.
Цього разу художник не міг би пояснити старому, чого хоче. Юда — всього лиш Юда, це могла бути ілюстрація до її думок, відкриття з Юдиним полем просто навчило його дошукуватись в усьому довкола сліду її думки, а в написаному нею — особливого змісту. Але ні, навіщо йому Юда?
Художник сидів собі, ніби прийшов на балачку до старого, а той тим часом щось шліфував, стругав, вигладжував, полірував — у цих мудрих руках, великих і грубуватих, дерево здавалося зовсім м'яким, наче воскова табличка, якій він з власної волі надавав будь-якої форми.
— Адам побачив світ у всій його красі й сказав богові: "Господи, я б хотів відтворити зроблене тобою, аби остаточно переконати світ у величі твоїй". Господь усміхнувся в бороду, бо знав, що Адам лукавить. Насправді ж Адам просто боявся, що прекрасне видіння може зникнути, і в дитинячій гордині своїй сподівався, що, відтворене ним, усе стане тривкішим і тривалішим. Господь усміхнувся, але він тоді ще любив Адама й не відмовив йому — нехай бавиться, подумав бог. І дав Адамові фарби, і полотно, і пензель, і сказав: "Працюй". День, і два, і більше трудився Адам, і заздрив богові, що той уже по шістьох днях міг спочити, вдоволений собою,— бо сам Адам не був задоволений тим, що зробив, і оскільки не спадало йому на думку, що то він незугарний передати красу божого світу, то прийшов до єретичного висновку, нібито бог сотворив річ не надто досконалу — і почав на своєму полотні творити світ таким, яким йому самому праглося той світ бачити,— і знову не був вдоволений здійсненим, і знову починав усе спочатку, бо був не богом, а Адамом... Я хочу тим сказати, що якраз від Адама й походять митці,— засміявся старий, розповівши художникові цю байку. Художник дивився на те, що старий тримав у руках. Бог, може, й сотворив річ, назагал не зовсім досконалу, зате в руках у старого було те, що художник хотів понад усе взяти собі, бо той шматок дерева був досконалий.
Навіть тепер, коли довкола стояло місто, я думала про те, що як уже торкнулася цієї справи, то мушу знайти стародавній папірус, бо це вже стало моїм обов'язком. Інакше для чого тоді я тривожила дітей, і привела їх у пустелю, для чого я змусила їх говорити щось там, посеред пустелі? Я повинна знайти папірус і прочитати його, а мале бісеня з'явилося за мною до міста й ходило слід у слід, і тішилося з моєї безпорадності.
Портрет свій побачила Леся ще раз, через рік.
Помер Мержинський. Туга гнала світами шукати десь у якомусь закутку забуття. Змінити обстановку, зустрічатися з людьми, працювати. Все те якось не йшло, абсолютно нічого не хотілося. Тягуча, в'язка й незборима апатія стояла над нею — доводилося змушувати себе до всього, і надумувати собі бажання, яких не відчувала. Часом хотіла аж до різкого, майже фізичного болю тільки одного — нехай би все спочатку, і неправда, ніби його смерть звільнила її від тяжких, надмірних для духу й тіла обов'язків, неправда, що тепер вона має час, і право, і необхідність відпочити й зробити щось для себе,— нічого їй для себе не треба, нехай би все спочатку й без кінця, аби лиш він був, і жив, і щось говорпв, і просив її грати, або ж читати, або ж просто тримати його руку в своїй. Водночас розуміла, що смерть порятувала його від муки — не від життя, адже упродовж місяця Мержинський поволі гинув, і та довга й важка агонія була мукою і для оточення.